Мертва зона - Кінг Стівен

— Ви куди колоритніші, — м’яко зауважив Греґ. — До того ж Вільям Лоуб не полюбляє клуби мотоциклістів.

— Отой плішивий холуй! — буркнув Санні.

Грег висунув шухляду столу й видобув з неї пласку пінтову[16] пляшку віскі «Лідер».

— За це треба випити, — сказав він і, з тріском відкрутивши ковпачок, за одним духом вихилив півпляшки. Тоді гучно хукнув, поморгав очима, на яких виступили сльози, й простяг пляшку через стіл. — Будеш?

Санні докінчив пляшку до останньої краплини. Гаряча хвиля знялась із шлунка й підкотила до горла.

— Підпалюйте, чоловіче, — видихнув він.

Грег відкинув голову й засміявся.

— Ми поладнаємо, Санні. Я відчуваю, що поладнаємо.

— Чого вам треба? — знову спитав Санні, тримаючи в руці порожню пляшку.

— Нічого… поки що. Але я передчуваю… — Грегові очі нараз стали відчужені, майже відсутні. — Я казав тобі, що маю вагу в Ріджуеї. На наступних виборах я балотуватимусь на мера, і мене оберуть. Але це…

— Тільки початок? — підказав Санні.

— В усякому разі, перший крок. — Той відчужений вираз не сходив з Грегового обличчя. — Я доводжу розпочате до кінця. Люди це знають. І все, що роблю, я роблю добре. Я передчуваю… що мене чекає велике майбутнє. Високий злет, аж до неба. От тільки я… не зовсім певен… чого я прагну. Ти розумієш?

Санні лиш плечима знизав.

З обличчя Грега збіг відчужений вираз.

— Але я знаю одну історію, Санні. Історію про мишу, що витягла колючку з лапи лева. Цим вона віддячила левові за те, що він не з’їв її за кілька років перед тим. Знаєш цю історію?

— Може, й чув колись у дитинстві.

Грег кивнув головою.

— Так от, і ми тепер за кілька років перед тим… перед чим би там не було, Санні. — Він посунув через стіл пластикові пакети. — Я не стану тебе їсти. А міг би, якби захотів, ти знаєш. І ніякий паршивенький адвокат тебе не врятував би. У цьому місті, всього за двадцять миль від Гемптона, де коїться оте казна-що, тебе не врятував би й сам Кларенс Дарроу. Тутешні добрі люди раді були б побачити тебе за ґратами.

Еллімен нічого не відповів, але в душі припускав, що Грег має рацію. І хоч відібрані в нього наркотики на багато не тягли, проте всі оті татусі й матусі добропристойних Сьюзі та Джімів з превеликою охотою запроторили б його у Портсмут довбати каміння з наголо обстриженою головою.

— Я не стану тебе їсти, — повторив Грег. — Сподіваюся, ти не забудеш про це через кілька років, якщо я зажену собі в лапу колючку… чи, може, матиму для тебе якусь роботу. Пам’ятатимеш про мене?

Вдячність не значилася в куцому переліку людських почуттів, що їх визнавав Санні Еллімен, а от подив і цікавість значились. І щодо цього Стілсона він почував і те, і те. Навісний вогник у його очах обіцяв що завгодно, тільки не знудження.

— Хто знає, що станеться з нами за кілька років? — пробурмотів він. — Може, всіх нас, чоловіче, й живих уже не буде.

— Просто пам’ятай про мене. Оце все, чого я прошу. Санні подивився на скалки розбитої вази.

— Я пам’ятатиму, — сказав він.

4

Минув рік 1971-й. Відбуяла хвиля бешкетів на узбережжі Нью-Гемпширу, і місцеві підприємці, підсумувавши добрячі літні прибутки, забули про свої недавні нарікання. Сміховинно рано виставив свою кандидатуру на президента нікому доти не відомий суб’єкт на ім’я Джордж Макговерн. Кожен, хто був у курсі політичних подій, розумів, що кандидатом від демократичної партії в 1972 році стане Едмунд Маскі, і декому здавалося, що він легко звалить з ніг троля із Сан-Клементе[17] й покладе його на лопатки.

У перших числах червня, перед самим початком літніх канікул, Сейра знову зустріла того студента-юриста. Вона зайшла до крамниці «Для вашого дому» купити тостер, а він шукав там подарунок до роковин весілля батьків. Він запросив її в кіно — в місті йшов новий фільм з Клінтом Іствудом, «Нечупара Гаррі», — і Сейра погодилась. Обоє лишилися задоволені. Уолтер Хезлітт відпустив бороду і вже не так нагадував їй Джонні. Та й, правду кажучи, Сейрі все важче ставало пригадати, який був із себе Джонні. Його обличчя виразно ввижалось їй тільки в снах: він стояв перед Колесом Фортуни й дивився, як воно обертається; обличчя його було холодно-незворушне, а голубі очі дивовижно й навіть трохи страхітливо темні, глибоко-фіолетові, і дивився він так, наче те колесо належало йому й слухняно виконувало його волю.

Вона почала часто зустрічатися з Уолтом. З ним було просто й легко. Він ні на чому не наполягав, а коли таке й траплялося, робив це поступово і майже непомітно. У жовтні він спитав, чи не купити їй обручку з діамантиком. Сейра попросила два вихідні на роздуми. Тієї суботи вона поїхала до Східного медичного центру штату Мен, узяла в реєстратурі спеціальну перепустку з червоною рамкою і піднялась у відділення інтенсивної терапії. Вона просиділа біля ліжка Джонні цілу годину. У темряві за вікном завивав вітер, віщуючи холод, сніг і пору вмирання. Минув майже рік — без шістнадцяти днів — після того пам’ятного ярмарку, Колеса Фортуни й автомобільної катастрофи біля болота.

Вона сиділа, слухала, як завиває вітер, і дивилася на Джонні. Бинтів на ньому вже не було. На чолі, за дюйм над правою бровою, починався нерівний шрам і зникав під волоссям. У тому місці пробилася сивина, і Сейра мимоволі згадала Коттона Хоуса — детектива з романів про 87-у поліційну дільницю[18]. Вона не добачила в Джонні ніяких разючих перемін, окрім того, що він схуд, — але так і мало бути. На ліжку лежав і міцно спав звичайний собі молодий чоловік, що здавався їй майже незнайомим.

Сейра нахилилась і легенько поцілувала його в губи, так наче сподівалася обернути на новий лад давню казку й своїм поцілунком збудити його від сну. Та Джонні й далі спав.

Вона повернулася до свого помешкання у Візі, лягла на ліжко й заплакала, а надворі гуляв по темному світу вітер, женучи перед себе купи жовтого й червоного листя.

У понеділок Сейра сказала Уолтові, що коли він справді хоче купити їй обручку з діамантиком — «тільки з манюсіньким, май на увазі», — вона буде рада й з гордістю її носитиме.

Такий був 1971 рік для Сейри Брекнелл.

На початку 1972-го Едмунд Маскі пустив сльозу під час палкої промови перед службовою резиденцією чоловіка, якого Санні Еллімен назвав «плішивим холуєм». На первісних виборах Джордж Макговерн сплутав усі розрахунки, і Лоуб радісно оголосив у своїй газеті, що нью-гемпширці не люблять плаксіїв. У липні Макговерна обрали кандидатом на президентський пост. Того ж місяця Сейра Брекнелл стала Сейрою Хезлітт. Вони з Уолтом обвінчались у Першій методистській церкві в Бангорі.

Менш ніж за дві милі звідти лежав у своєму непробудному сні Джонні Сміт. І коли Уолт поцілував її перед усіма родичами й друзями, що зібралися на шлюбну церемонію, Сейра з болем і жахом згадала про нього. «Джонні!» — пронизало її, і вона побачила його такого, як отоді, коли в кімнаті спалахнуло світло: наполовину Джекіла, наполовину — злісно вискаленого Хайда. На мить вона аж завмерла в Уолтових обіймах, а тоді все минуло. Чи то був спомин, чи то привиддя, але воно зникло.

Після довгих роздумів і розмов з Уолтом вона запросила на весілля й батьків Джонні. Приїхав тільки Герб. На вечері Сейра спитала його, чи гаразд із Вірою.

Він озирнувся, побачив, що на якусь хвилю вони зосталися самі, й швидко допив своє віскі з содовою. За останні півтора року він постарів років на п’ять, подумала Сейра. Чуприна його порідшала. Зморшки на обличчі стали глибші. Тепер він носив окуляри, почуваючи себе незручно, як і кожен, хто ще не звик до них, і з-за несильних скелець насторожено дивилися згорьовані очі.

— Ні… не зовсім, Сейро. Як по правді, то вона тепер у Вермонті. На одній фермі. Чекає кінця світу.

— Що?

Герб розказав, що півроку тому Віра зав’язала листування з групою людей, душ із десяти, що називають себе Американським товариством Судного дня. Очолюють товариство якісь містер і місіс Стонкерси з Расіна, штат Вісконсін. Ті Стонкерси твердять, що, коли вони відпочивали десь поза містом, їх підібрала летюча тарілка й відвезла в царство боже, яке міститься не в сузір’ї Оріона, а на подібній до Землі планеті, що обертається навколо зірки Арктур. Там вони спілкувалися з ангелами й бачили рай. Їх повідомили, що кінець світу вже от-от, наділили телепатичним даром і відіслали назад на Землю зібрати невеликий гурт вільних рабів божих для першого, сказати б, човникового рейсу на небеса. Отож з’їхалися ті десятеро, придбали ферму на північ від Сент-Джонсбері й сидять там уже з півтора місяця, чекаючи, коли прилетить та божа тарілка й забере їх.