Мертва зона - Кінг Стівен

Він роздушив недокурок підбором черевика й зразу ж запалив нову сигарету. Подивився на свій ручний годинник. Дві хвилини на четверту. Він сидів і курив. Парком пройшли два хлопці, пасуючи один одному футбольний м’яч, але вбивцю вони не помітили, бо лави стояли в улоговинці. Оце тут, мабуть, і збиралися теплими вечорами ті блудяги. Він знав про блудяг усе, знав, що вони виробляють. Йому казала про них мати, та й сам він їх бачив.

На думку про матір його усмішка трохи пригасла. Він пригадав, як одного разу, коли йому було сім років, вона зайшла до його кімнати, не постукавши, — вона ніколи не стукала, — й спіймала його на гарячому: він саме бавився своєю пипкою. Мати наче оскаженіла. Він хотів був сказати, що то нічого. Нічого поганого. Просто воно раптом набрякло. Він і не робив нічого, воно саме взяло та й набрякло. А він тільки сидів і грався. Власне, й не грався, а так. Навіть нецікаво було. Але мати наче оскаженіла.

«Ти хочеш стати таким, як оті блудяги? — закричала вона. (Він навіть не знав, що означає це слово). — Ти хочеш стати таким, як вони, і підчепити якусь соромітну хворобу? Хочеш, щоб у тебе з пипки капотів гній? Щоб вона почорніла й відгнила? Цього ти хочеш, га? Га? Га?»

Вона почала трусити його, так що він аж заревів з переляку, бо мати вже тоді була тілиста жінка, потужна й невідпорна, мов океанський корабель, а він ще не був убивцею, не був в’юном — він був малим хлопчиком, що ревів з переляку, і його пипка зморщилася й ніби хотіла геть зникнути з очей.

Мати на дві години затиснула її прищіпкою для білизни, аби він відчув, що воно таке, оті хвороби.

Біль був нестерпний…

Сніжок ущух. Убивця відігнав від себе материн образ: іноді, в доброму гуморі, йому вдавалося робити це без зусиль, а от коли він був похмурий, чимось пригнічений, — не вдавалося зовсім.

Він поглянув на годинник. Сім хвилин на четверту. Викинув наполовину недокурену сигарету. Хтось ішов.

Він упізнав дівчину. То була Елма, Елма Фрешет із «Чашки кави» на тому боці вулиці. Вона щойно здала зміну і йшла додому. Він знав Елму: раз чи два призначав їй побачення і непогано її розважав. Возив у Неплз на танці, в «Сірініті-Хілл». Вона добре танцювала. Більшість тих блудяг добре танцювали. Він зрадів, що йде саме Елма.

Вона була сама.

Знов у С, знов у Р, знов у СРСР…

— Елмо! — гукнув він і помахав рукою.

Вона ледь помітно здригнулася, озирнулась і побачила його. Тоді всміхнулася й пішла до лави, де він сидів. Привіталась, назвавши його на ім’я. Він з усміхом підвівся. Його не тривожило, що може хтось надійти. Він був недоторканний. Він був Супермен.

— Чого це ти так одягся? — запитала дівчина дивлячись на нього.

— Справжній в’юн, еге ж? — усміхнувся він.

— Та ні, я не…

— Хочеш, щось покажу? — спитав він. — Отам на естраді. Страшенно цікаве.

— А що то?

— Ходім побачиш.

— Ну ходім.

Отак собі просто. Вона пішла за ним до естради. Якби в цей час хтось нагодився, убивця ще міг би відмовитись від свого наміру. Та ніхто не нагодився. Ніхто ніде не йшов. Вони були в парку самі. Над ними нависало білясте небо. Елма була невелика на зріст, тендітна дівчина з ясно-золотистими косами. Фарбована блондинка, вважав він. Усі ці дівчиська фарбують волосся.

Він вивів її на криту естраду. Вони пішли по дощаному помосту, і їхні кроки глухо, мертвотно відлунювали в повітрі. В одному кутку естради лежав перекинутий нотний пюпітр. Валялася порожня пляшка від «Чотирьох троянд». Атож, оце воно й є, блудяже кубло.

— То що тут таке? — спитала Елма, вже трохи недовірливо. І трохи знервовано.

Убивця широко всміхнувся й показав пальцем на лівий край естради.

— Онде. Бачиш?

Вона поглянула туди, куди він показував. На дощаних мостинах білів використаний презерватив, схожий на поморщену зміїну шкірку.

Елма нахмурилась і рвучко повернулася йти геть; ще мить — і вона вислизнула б від убивці.

— Зовсім не смішно…

Він схопив її і шарпонув назад.

— Куди це ти зібралася?

Її очі раптом стали насторожені й злякані.

— Пусти мене. А то пошкодуєш. Я не маю часу на брудні жарти…

— А це не жарти, — сказав він. — Це зовсім не жарти, блудяго.

Йому аж у голові запаморочилося з радості, що він назвав її цим словом, назвав так, як вона заслуговує. Все навколо йшло обертом.

Елма метнулася ліворуч, до невисокої огорожки скраю естради, наміряючись перескочити через неї. Та вбивця схопив її ззаду за комір дешевенького пальта і рвонув до себе. Матерія тріснула й з глухим звуком розповзлася. Дівчина розтулила рота, щоб закричати.

Убивця з розмаху припечатав їй рота рукою, чавлячи губи на зубах. Долоню йому залоскотала тепла кров. А дівчина тицяла в нього вільною рукою, силкуючись намацати точку опори, але марно. Рука щораз зіслизала, бо він… він був…

В’юн!

Він кинув її на дощаний поміст. Рот дівчини, вже перемазаний кров’ю, на мить звільнився, і вона знов спробувала закричати, але вбивця, хекаючи й скалячись, навалився їй на груди, і повітря безгучно вихопилось із легенів. Вона відчувала його на собі, величезного, розпаленого, важкого, мов камінь, і вже не намагалася закричати, а тільки шалено опиралась. Пальці її без упину хапалися за нього і щораз зісковзували, зісковзували. А він грубо розсунув дівчині ноги й притиснув її до помосту. Її рука черкнула йому по носі, і в очах у нього виступили сльози.

— Ах ти ж блудяга! — просичав він і вчепився руками їй у горлянку.

Вчепився й почав душити, то відриваючи її голову від помосту, то з силою гупаючи нею об дошки. Очі дівчини викотились. Обличчя спершу порожевіло, тоді стало червоне, а потім — аж багрове. Опір її почав слабшати.

— Блудяга… блудяга… блудяга… — хрипко примовляв убивця.

Тепер він був справжній убивця, і Елмі Фрешет більш не судилося крутити задком серед усього того наброду в «Сірініті-Хіллі». Очі її були безтямно вирячені, немов у тих неоковирних дешевих ляльок, що їх продають на ярмарках. Убивця хрипко сапав. Руки дівчини уже безживно лежали на дошках помосту. А його пальці так уп’ялися їй у горлянку, що й нігтів стало майже не видно.

Нарешті він розтиснув руки, готовий душити знов, якщо вона заворушиться. Але вона не заворушилась.

Почекавши якусь хвилю, він тремтячими руками розчахнув поли її пальта й задер спідницю рожевої офіціантської форми.

Білясте небо дивилося вниз. Громадський гай у Касл-Року був безлюдний. Тільки другого, дня там знайшли сплюндроване тіло задушеної Елми Фрешет. На думку шерифа, злочин учинив якийсь зайда. Про це повідомили газети в цілому штаті, і всі у Касл-Року погодилися з шерифовою думкою.

Певне ж, ніхто з місцевих не міг скоїти такого жахіття.

Розділ п’ятий

1

Герб і Віра Сміти повернулися до Паунела, і життя їхнє пішло своїм звичаєм. У грудні Герб закінчив роботу на спорудженні будинку в Даремі. Як і передбачала Сейра, їхні заощадження дуже скоро вичерпались, і вони мусили вдатись до Фонду допомоги при надзвичайних випадках. Це підкосило Герба не менше, ніж саме нещастя. Для нього та допомога була не чим іншим, як замаскованою милостинею. Він усе своє життя чесно й тяжко працював власними руками і ніколи й думки не припускав, що настане день, коли йому доведеться взяти від штату бодай один долар. Але такий день настав.

Віра передплатила три нові журнали, що надходили поштою через нерівні проміжки часу. Всі три мали дуже поганий друк і такі малюнки, наче їх малювали діти. Вони називалися «Божі летючі тарілки», «Напередодні Спасу» і «Чудеса Господні в галузі психіки». А передплачені раніше «Дайджести» хоча й далі надходили щомісяця, проте лежали тепер нерозгорнуті іноді по три тижні, тоді як ті журнальчики Віра зачитувала мало не до дірок. Вона знаходила там багато такого, що здавалось їй дотичним до випадку із Джонні, і за вечерею читала ті перли стомленому чоловікові високим, пронизливим голосом, що аж тремтів від збудження. Герб дедалі частіше просив її притишити голос, а часом і гримав на неї, щоб вона облишила ті нісенітниці й дала йому спокій. Тоді Віра кидала на нього страдницький, жалісний та ображений погляд і тихо йшла нагору продовжувати свої студії. Вона почала писати до редакцій тих журналів і обмінюватись листами з їх дописувачами та іншими адресатами, яких спіткали подібні нещастя.