Філософія агнозиса - Евгений Александрович Козлов

відрізняються від тварин, які також мають поділ територій, за які ті борються, мають ієрархію, збираються в чоловічі зграї, створюють знаряддя для насильства, якщо не наділені ними від народження. Невже всі ці люди, будуючи міста, вигадуючи країни, беручи участь у війнах, думають, що вони чимось вищі за тварин, ніби розумніші за них? Анітрохи.

Людська цивілізація це гіпертрофований природний устрій. Я ж, своєю чергою, говорю про щось розумне, про індивідуальне життя одного розуму, не пригнічуваного ілюзіями. Як у природі є єдність, коли бачиш людей, згуртованих однією ілюзією патріотизму, ілюзією релігії чи якоюсь ілюзією, які закликають мене разом із ними здійснити насильство, то мені здається, ніби я спілкуюся з єдиною істотою, точніше, з природним явищем, що об'єднує людей у натовп. Утім, і розум поводиться схожим чином, тому в багатьох розумних людей думки схожі. Тому років так у сімнадцять, коли я прочитав нагірну проповідь Христа, я одразу зрозумів, що все вірно написано, а точніше пацифізм, який у ній закладений. Навіть скажу, що у всій цій філософсько-релігійно-художній книзі, тільки одна ця пацифістська думка має значення. Все інше можна відкинути, адже бувають історії й цікавіші, але ось пацифізм кількох рядків, дійсно, мене вразив до глибини розуму. Це стало пробудженням мого розуму, засміченого державною пропагандою, за допомогою телевізора та освітніх установ. Виявилося, що можна жити інакше, і не жити за прикладом — бийся, захищайся, не бійся насильства. Тут було щось нове — не бийся, не захищайся, бійся вчинити насильство, бійся природи своїх рук. Я прожив майже сімнадцять років, будучи залученим до однієї єдиної парадигми, до однієї думки, жив у тих ілюзіях, в існування яких постійно наполягали. Мені навіювали ілюзію існування країни, ілюзію законів, мені нав'язували мужеподобний спосіб поведінки, у мене абсолютно не було альтернатив, не було свободи, мене, як і багатьох інших, дурили протягом майже двох десятків років. Але добре, що хоча б стільки років я прожив у невіданні, коли інші живуть, перебуваючи в тих помилках до старості, у полоні ілюзій, і приклад тому мої батьки. Причому всі ці ілюзії не я вигадав, їх вигадали задовго до мене, від мене вимагалося тільки беззастережно вірити в них, анітрохи не сумніваючись. А що є в людей окрім ілюзій? Дуже мало чого, тому хтось із них живе ілюзією країни, ілюзією патріотизму, а хтось живе ілюзією надприродного. Вони вигадали собі рольові ігри, в яких вони беруть участь: хто просто громадянин, хто законник, хто суддя, хто тюремник, хто правитель або жрець. Але головна ілюзія, яка їх усіх об'єднує, це ілюзія грошей, вони вірять, що ці папірці цінніші за інші папірці. Нещодавно я чув, що зібралося стотисячне військо, от заплатили їм небагато, тож зібратися-то вони зібралися, а от воювати за таку невелику суму сумніваються. Ілюзія патріотизму майже впала перед ілюзією грошей. Позбавь їх усіх ілюзії грошей, і всі інші ілюзії вмить розсиплються, або ослабнуть у своєму одурманенні. Але, а якщо багато заплатять? Тоді станеться щось жахливе…

Гроші це також природний механізм, у кого їх більше, той вірніше виживе і наплодить більше здорового потомства, яке також добре влаштується в природному житті. І от позбав усіх цих людей ілюзій, що буде тоді? Тоді запанує чистий розум. Я особисто вже не застану ті часи, я можу тільки стати пророком тих часів. Під цим гучним іменуванням я маю на увазі лише функцію, а не величавість. Будь-який пафос мені огидний. Я так само, як і багато хто, вірив багатьом ілюзіям, тому що не розмірковував, не протестував до певного моменту. Доки не спаде завіса перед очима, віриш маячнею, віриш у державність чи в релігійність, у цей ілюзорний тандем. Я пам'ятаю той момент у своєму житті, коли я зображував воїнів, і мені раптом стало огидно, свої дії я більше не виправдовував. Зображуючи воїнів, тих, хто воює, володарює, я тим самим здійснював справжній аморальний вчинок, проти совісті розуму. Але раніше-то дивився і робив! Терпів, виправдовував. Але пішов. Я все своє життя тікаю від зла, йду з аморальних місць. Так я пішов із материнського дому у дванадцять років, пішов з університету в дев'ятнадцять років, пішов із церкви і пішов з іконописної майстерні в тридцять років. Скрізь було аморально.

Зовсім нещодавно я писав, що потрібно бути в епіцентрі зла, щоб своїм протестом усе виправити. Але це так не працює. Зло припиняється тільки тоді, коли я йду, коли я один, і зла поруч зі мною немає, у мені немає зла, воно все там. Мені здається, що шлях пацифіста незайманого полягає у втечі від зла. Нема чого страждати, терпіти, потрібно йти, їхати, помирати, якщо вбивають, йдучи в небуття. Втеча від зла природи, ось що важливо. Тільки від самого себе не втекти, але від інших цілком можна. Пацифістові не потрібно боятися ставати ізгоєм, знедоленим, безстороннім. У майбутньому люди підуть від усього тваринного, скрізь укорениться милостивий безстатевий індивідуалізм, розумне життя без насильства і примусу. З настанням безстатевості не потрібні будуть території для розмноження, все змішається, не потрібне буде суперництво, не потрібно буде народжувати і виношувати дітей, оскільки їх створюватиме технічний прогрес. Опис утопії, чи не так? Отже, розум не тільки мені малює картину щасливого розумного майбутнього, перебуваючи в жахливому антиутопічному часі. Розум просто хоче наблизити вік розуму, коли всім буде радісно жити. Розум — оптиміст, хоча багато хто називає мій розум збоченим, а мої думки згубними для всього людства. Мої думки згубні для ілюзій, це правда. Вони просто не бачать те, що я бачу, не відчувають, що відчуваю я. Але я не можу наблизити ті часи, я можу тільки передбачати їх, у тому-то й полягає творчість письменника пацифіста. І, звичайно ж, мені сумно усвідомлювати, що мої прості думки комусь здаються рідкісними, екстравагантними. Коли я не говорю про щось нове, адже все вже давно закладено в розумі людства.

Мій пацифізм у моєму мирному житті і в моїй мирній творчості. Ще у 2012-му році я написав коротеньке оповідання "Пацифик", це був у своєму роді крик релігійного пацифіста. І ось через десять років я написав повість "Пацифісти", це друга книга антиутопії. У цій книжці весь пацифізм, який можливий, але мені не дозволили опублікувати цю книжку, погрожуючи законом, за порушення якого на мене очікувало б суттєве покарання, величезний за моїми мірками штраф або позбавлення волі. Утім, цензура це і є позбавлення волі. Мені не дозволили опублікувати, можливо, найголовнішу книгу в моєму