Філософія агнозиса - Евгений Александрович Козлов

Але саме таких кривдників і славлять, їхні образи малюють, наче жертва має прагнути стати кривдником, наче жертва має благоговіти перед насильником. Увічнюють пам'ятниками або жертв війни, або самих убивць (воїнів), або катів. Зазвичай прославляють других, або все змішують. Подібно до цього релігія жертв перетворюється на релігію катів. І одного разу, дивлячись угору на зображення чергового правителя, немов спеціально написаного таким чином, щоб глядач обов'язково почувався біля підніжжя його ніг, я, дивлячись на все це неподобство, вирішив більше не дивитися, тому пішов.

А в релігійних зображеннях я розуміюся, ось уже дванадцятий рік сам пишу ікони. Десять років я вчився і працював в іконописній майстерні, і два з половиною роки малюю в домашніх умовах, будучи вільним художником. Я роблю все те ж саме, що робили всі стародавні художники, які малювали на каменях. Тільки старі люди зображували мисливців зі зброєю в руках, вождів, усіх цих убивць, утім, і я інколи, будучи в майстерні, малював убивць, усіх цих нібито "святих" воїнів, воєначальників, володарів. Скільки тисячоліть минуло, але нічого не змінилося. Нескінченне зображення вождів з їхніми опричниками, ось кого часто зображують художники. Чому я цим займався? Тому що я художник, а для художника предметів для розпису не так багато. І релігія якраз потребує зображень, не всі, звісно, в деяких робиться акцент на скульптурі або на орнаменті, шрифті. Але скрізь потрібна рука художника. Як і всім мені, потрібно було вчитися, працювати і заробляти собі на життя. На своє виправдання я скажу, що я заробляв за сумою як звичайний двірник, як і малювання вбивць, було не частим, тому не було постійним подразником моєї совісті. Ще скажу, що в майстерні ікони писали спільно, тому мені цілком могла дістатися лише частина зображення, повністю я не написав там жодної ікони, тільки після відходу з майстерні я створював повноцінні твори релігійного мистецтва, водночас відмовившись від написання воїнів і правителів. Потрібно розуміти, що в будь-якій релігії панує розмитість понять, тому, будучи втягнутим у релігійність, глядач дивиться на зображення вбивці, до того ж явного вбивці, он у нього меч, цибуля, щит, і водночас глядач думає — ну, якщо прозвали святим, то, напевно, не просто так, може, це не вбивця, може, він не вбивав, а так, носив усі ці предмети влади, наче прикрасу. І так далі і тому подібні виправдання зла. Виправдання зла завжди нескінченне. Але добре, що я пішов з іконописної майстерні, я більше не міг виправдовувати те зло, яке там коїлося, я брав участь у написанні ченців-вбивць, це мерзенне зображення стало останнім на моїй совісті. Правда виявилася для мене важливішою за гроші, робоче місце, повагу. Чому ж я не зробив цього раніше? Тому що я кілька років віддавав половину своєї зарплати матері й братові, бо вони перебували в тяжкому стані. І я був дурний, я порозумнішав тільки після тридцяти. Вік, ось у чому секрет моєї рішучості. До цього я довго був під гнітом нерозділеного кохання, потім під гнітом релігійності, у підсумку так вийшло, що багато років я провів у дурості. Але при цьому я побачив релігійність зсередини, роками спостерігав за релігійними людьми, і скажу, що вони такі самі, як усі, тільки надто багато фантазують, і часто цими своїми ілюзіями псують собі життя. Але добре, що я порозумнішав і пішов, але ж скільки людей залишаються там, у релігійності животіють, виконуючи свою роль у цій стародавній рольовій грі. І я виконую свою роль релігійного митця, проте погано граю, в той час як чимало представників віруючої спільноти, які зовні поводяться доброчесно, зазвичай повертаються до своїх буденних життів, в яких вони інколи напиваються, інколи злягаються, сварилися, лаються, або захоплюються іншими ілюзіями, такими як країна, батьківщина, політика, гроші. Релігійна рольова гра подібна до прикраси життя, але ніяк не спосіб життя. Якщо двірник мете, то він мете вулицю так, як би він підмітав біля свого під'їзду або у себе вдома. А релігійні люди, як правило, поводяться так, зображують те, що їм у звичайному житті не властиво. Я ж, своєю чергою, завжди бажаю бути собою, тому я ніде надовго не приживаюся, я звідусіль йду. Якби я грав роль релігійної людини, з моєю-то зовнішністю я б уже сколотив пристойні статки, здобув би популярність. І люди очікують від мене цієї неперевершеної акторської гри. Однак я їх весь час розчаровую. Усі в мені розчаровуються. Я розчарування. Усе тому що я нещодавно усвідомив, що бога немає, є тільки я. Я доказовий, я існую. Але всі інші живуть в ілюзії гнозису, вони собі уявляють, що щось розуміють в ілюзіях, щось знають про ілюзії, насправді ж ніхто нічого не знає, тому є тільки агнозис, є тільки відчуття морального і аморального, і більше нічого.

Пацифіст

Ні війні!

Пацифізм — це утопічний оптимізм посеред антиутопічного песимізму. Такий я роблю висновок, читаючи думки людей про мир і війну. Моя статистика показує, що більшість людей готові вчинити насильство, або вони готові, щоб хтось вчинив насильство за них, заради їхнього захисту. І не описати словами наскільки це жахливо, як це лякає. Мене оточують аморальні люди, здатні на насильство, тоді як я є противником будь-якого насильства. Чому так відбувається? Тому що більшість вирішила, що закон природи влаштований у такий жахливий спосіб, і щоб вижити, потрібно нібито слідувати тому порядку. І ця дурість озвучується тоді, коли в людини є розум, який навчився змінювати природу, розум здатний чинити опір природі. Але більшість чомусь відмовляється від свого розуму, тому чинять подібно до тварин, причому найжахливіші з тварин — хижаки. Ці тварини їдять м'ясо вбитих тварин, також і людина їсть м'ясо, вбиваючи живих істот. Тварини нападають і захищаються насильством, людина чинить так само. Тут напрошується запитання — а розум тобі на що, людино? Розум на те і є у людини, щоб за допомогою нього протистояти природі, для того, щоб не бути схожим на звірів. Але людина ледача, консервативна, їй би що простіше, та звичніше. Людина звиклася зі своєю природною низовиною, і за принципом устрою природи створила цивілізацію. Безсумнівно, те, що є тільки два божества: природа, бог більшості, і є розум, і шанувальники його нечисленні.

Для природи що головне? Щоб було життя за будь-яку ціну, будь-якими засобами, і байдуже, що морально, а що аморально, головне, щоб життя тривало, навіть якщо це життя дають за допомогою лиходійства. Цим принципом