МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ - МАРИНА ПАВЛЕНКО

лап, заманюючи за собою Миколку.

Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу —

зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу

купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент,

звісно, краще!

І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й

мурував. Щоб — на віки.

Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не

кличе просто так.

У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням

скомандував господареві зайти слідом.

Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою:

хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.

—

Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої

Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху —

Поможеш?

Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!

«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути

було навіть горобців).

«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь

напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.

«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в

землю, аж та ворушилась і ніби дихала.

«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» — гупало

навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого

серцем.

І сталось.

Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.

Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його

стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної

води.

—

Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка

поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його

/ДТ і!

п і ?

було неможливо.

Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.

чути

Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся

І)

до дверей.

ІШ-

Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.

Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий

;

потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки

їлис

шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла...

Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо,

я

о на-

або ми валимо звідси, або нас тут завалить!!!

шого

Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є

принцип, та й Вітчим — це ще один добрячий кінець світу.

л с л л і .

—

В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.

мого

події.

Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом

ідди-

сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався

було

тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.

—

У-у-у-у-у! – завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось

іувся

йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.

—

Тьху, з тобою разом! — сплюнув Миколка, але погодився: Найда

овий

мат-

просто так не затримує.

а. —

Щойно Миколка натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у

них із того боку гухнуло чимось важким.

Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче.

Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало

не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.

Коли все стихло, виповзли на подвір’я.

І вжахнулися.

Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.

Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.

Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.

Вікна у хаті повибивані: як одного разу після п’яної бійки Вітчима з

гостювальниками.

Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і

шиферу.

А на місці туалету... Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні

стін, ані даху нема й близько!!!

Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки

собаці!!!

Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:

—

Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!

Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.

Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А

ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з Вітчимом, або після того,

як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала

сина й казала:

—

Ти ж єдина моя кровиночка!

При цьому вона пускала сльози.

Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози —

крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які

вони.

А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не

чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би

сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..

Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова. Миколка

щасливо кинувся їй назустріч.

Вона ж спершу оглянула руйнування й побідкалась над розбитими

шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий Вітчим.

Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер

не міг уторопати, що відбувається.

Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:

—

Моя кровиночко!

Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи

його не помічала.

Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов

косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.

Пустирище майже ціле, а від Халабуди — дошки на дошці не лишилось.

Ось тобі й опорна стінка навіки!

—

Гав! — підбадьорює Миколку Найда, струшуючи з лап грязюку.

Відбудуємо, тобто ще краще зробим! Он, мовляв, стільки свіженького

будматеріалу валяється! Хтозна, може, Ураганом і цементу звідкись

притаскало?..

Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:

—

А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той... То ми були б,

той... Той, ми зовсім... не були б!.. Коротше, дай п’ять!..

І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.

ТОВСТУХА

Це Найда перший помітив Товстуху.

Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на

штахетній огорожі, наче так і треба.

Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний

порошок: ох, і «букет»!

Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі

зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче

пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.

До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього

сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під

Халабудами на Пустирищах.

А тут ще й — кицька!

І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а ко-

титься вітром якийсь нещасний порожній пакет!

Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю

самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:

— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!

Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.

Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли

жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і

Найда став Миколчиним.

Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й

що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним

порошком.

Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, іцо пахтіла

свіжозвареною рибою.

Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й

ліниво пішла до мисочки.

Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.

Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи

перепочинку.

Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи

полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.

Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і

через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.

Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали

зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на

Вулицю.

Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!