МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ - МАРИНА ПАВЛЕНКО

хазяїна.

—

Ой, точняк! — Миколка затряс в обіймах кудлатого друга. — Та ти

ж у мене цей, як його, поет! Слухай, що виходить:

Сніг засипав цілу Школу,

Сніг усім нам по приколу!

На сніг весь клас повибігав,

І навіть песик каже: «Гав»!

Що ж, вірші — це навіть непогано! Принаймні краще, ніж Товстушині

плачі про кицю на кухні! Дуже навіть краще!

Нарешті на поріг висунулась Катька.

Миколка ринувся до неї, але різко зупинився Так і завмер зі сніжкою в

руках

Найда розумів його з півруху: Миколка не кине сніжки, як це роблять

зараз усі поголовно. Миколка зараз думає, що Катька — неземне створіння, і

що в неї кидатися гріх.

Правильно, бо ця жінота почуття гумору не має. Запросто може уп’ястись

пазурами у морду, як ото кицька Анхвіса в Найдине вухо!..

Катька на мить замружилась від незвичної білизни й неймовірного

вереску. А потім наче стала шукати когось поглядом. Здається, Найда

здогадується, кого.

Атож, ось її очі уже наткнулись на Миколку. І — завмерли щасливо. Чесне

слово, якби Найда був сентиментальнішим, ті очі видалися б йому схожими на

дві квітки Гіацинта!

Миколчині очі заструменіли назустріч Катьчиним ґіацинтам.

У Найди від того незвичного струму аж знову занив одкушений колись

Анхвісою кінчик вуха...

Собака вже був готовий, зіщуливши покалічене вухо, ображено втікати

геть.

Але Миколка зненацька ніжно його погладив і довірливо прошепотів:

—

Найдо, слухай, що склалось: «І вийшла на поріг вона — ота, що

серед всіх...» Ні, не так... «Ота, що на весь світ — одна!»

І майже проспівав:

— І вийшла на поріг вона —

Та, що на цілий світ — одна!

Ого, заявочки!

Утім, Найда щось передчував. Це ж — як вона там? Любов! Таке вже було

в Миколки до Чікси. Правда, тут якось... серйозніше, чи що...

Любов — знов? Це ж треба: теж прикладно! Проте не дуже гарно... Любов

— гав? Фу, нікуди не годиться! Любов — кров? Ні, вже краще: любов — плов!

Слово «плов» Найда почув зовсім недавно: вчора Товстуха їх частувала

дуже смачною рисовою кашею з м’ясом. Після такої смакоти Миколка навіть

вирішив залатати дірку в паркані і, відклавши на ще далі придбання нових

кросівок, купити Товстусі якийсь гостинець із їхніх заощаджень.

Від того, що хлопчик і тепер звіряється саме йому, псові, Найдині груди

переповнила гордість. А коли Миколка в цю секунду за тим-таки —

«ревнивим» — вухом його ще й почухав, Найді стало зовсім легко!

Може, вона таки непогана, та Катька?

Ідилію обірвав Дзвінок.

Катьчині гіацинти вмент сховались під сполоханими листочками вій і

заклопотано зникли за Дверима.

За Катькою неохоче, повільно, але покірно всмокталось у Двері й усе

гомінке школярство.

Найда залишився сам.

Серед широченного дворища щонайсвіжішої білизни.

Обліплений снігом, наче якась північна лайка. З душею, повною конвалій

та гіацинтів.

Пахло Снігом, Сонцем, Любов’ю і — ну, зовсім трошки — Товстушиним

пловом...

Може, то так пахне... Свято?

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

Здається, Найда вже пережив іцось подібне торішньої зими. Всі магазинні

вітрини прибралися в блискучі витребеньки, засипалися снігом, який не тане,

засяяли тисячами зірок. Пахощі ялинки стали якимись іншими: солодшими,

ніж у квадратно підстрижених кущів біля Школи. Людські потоки на Вулиці

тепер пахли Поспіхом, Турботами й Передчуттям Казки.

Усе показувало на те, що, як і торік, Смітник невдовзі поповниться силою-

силенною коробок, баночок, пакетів і кульків од найрізноманітнішої смакоти.

Найді досі впам’ятку запашні кісточки від чиїхось холодців, шелестючі

ковбасні шкурки, обрізки сиру та лушпиння од варених овочів... Трохи згодом

великими дозами пішли недоїдені перестояні страви: причерствілі бутерброди,

майже не скислі рештки салатів і тільки трохи несвіжі рибні котлети.

При згадці про котлети Найді сильно тикнулось: ні, несвіжі були вони

таки не трохи. Але все одно пам’ятається лише приємне.

Нині, здається, щастити постало вже від сьогодні: біля розбитої скляної

кульки Найда знайшов майже непочате морозиво: хвала новому сніжкові, що

прикрив свіженький льодок на тротуарі під магазином!

Хоч Найда і змерз, як цуцик, проте й радів, як слон.

Пожадливо (але ж і не допадешся, бо язик відмерзає!) лизькав білий со-

лодкий скарб у шелесткій обгортці.

Його раювання перебив Миколка, що вихором налетів зі шкільних Дверей.

— Дай п’ять!!!

Найда терпляче виконав ритуал урочистого руко-лапостискання і

повернувся до свого бенкету. Проте Миколка й не думав давати йому спокій:

—

Сто пудів, ти не знаєш, який сьогодні день!

День, білий від снігу й солодких заморожених вершків — чого б це Найда

не знав?

—

Прикинь, сьогодні — Святого Миколая!

Найді почуте, ну, аж нічим не пахло, тож він і вухом не повів.

—

А ти знаєш: Святий Миколай підкладає під подушки дітям

Гостинці, — аж вибрикував Миколка по льодкові своїми драними кросівками.

І як це пов’язано з ласощами на асфальті? До того ж, після Гіацинта Найда

трохи розчарувався в Гостинцях і втратив до них інтерес.

—

Я теж не вірив! Училки спитав, а вона каже: правда! Нашим усім до

одного поприносив! І Катьці! І з паралельного всім! — захоплено торочив

Миколка. — Погнали на хату!

Вже розбігся! — Найда ображено загарчав і ще з більшим завзяттям узявся

до своєї знахідки.

—

Прикинь: а я ж під подушку й не зазирав! — Миколка нетерпляче

тупає ногами.

Але Найда, наступивши лапою на обгортку й зубами розірвавши її, уперто

вилизує рештки морозива.

Уже три дні, відколи випав сніг, у Халабуді підмерзло, і вазончикові стало

холодно, вони всі троє ночують у Миколки вдома. І справді: жодного ранку,

тим паче сьогодні, Миколка під подушку не заглядав!

—

Погнали, бо ще Вітчим припхається й перехопить Гостинця!

Уже кілька тижнів, як Вітчим десь завіявся, і мама поклялась Миколці

своєю найчервонішою і найпахнючішою помадою, що більше ніколи його не

прийме. Того разу вона клялась найновішими капцями, і, щойно зрадила

обіцянку, Найда запорпав ті капці в купі гною під сусідським городчиком. Тож

тепер має науку: щоб не позбутися й помади, мусить дотримати клятви. Але

для підстраховки все ж краще випередити Вітчима. Навіть якщо

Гостинцем виявиться ще один Гіацинт.

Найда із жалем покинув шелепку упаковку й рушив за господарем.

—

Дурненький, не жалій: Святий Микола нам щось у сто разів краще

поклав! — заспокоював Миколка.

Проте сам заспокоїтись не міг. Цілу дорогу все пришвидшував і при-

швидшував крок і висловлював найрізноманітніші припущення.

—

...Це ж якби я, дурень, у ті грудні Школи не пропустив, уже тоді

знав би про Святого Миколая! Це ж і тоді під подушкою щось було, та, мабуть,

Вітчим знайшов і пропив!

—

...Це ж, прикинь, там може бути щось та-а-аке-е-е! Ну, велосипед,

звичайно, під подушку не влізе, а от Конструктор!..

—

...Або торба цукерок!

—

..Чи нові кросівки!

Найда захекано дріботів поруч із Миколкою.

Що ближчала хата, то більше кортіло дізнатись, який же Гостинець

ховається за її облупленими стінами й ґіацинтовим віконцем, під зашмуляною

Миколчиною подушкою. І то палкіше вірилось, що гостинець таки є. Не може

Святий Миколай забути про хлопчика — ще й із таким самим, як у нього,

святого, іменем!..

Грудень, 2007