За чашкою Чаю… - Владислав Вікторович Манжара

мила офіціантка.

– Привіт, Сірьож. Як завжди?

– Привіт, Насть. Так. Але трошки пізніше. Можеш, спочатку принести мені грибного супу?

– Звичайно. А твоїй супутниці що?

– Мені млинця з бананом і…

– Там є номер. Так зручніше гостям казати, а нам записувати.

– 17. Так 17. І Чай. Зелений.

– Буде зроблено. – Офіціантка пішла до вікна кухні.

– Я бачу, ти тут часто буваєш. Вже вивчили, що ти замовляєш.

– Так. Це моє улюблене кафе. Просто обожнюю його! Тут іноді бувають літературні вечори, де молоді письменники зачитують свої твори. Це навіть не ініціатива власників. Так склалось само собою.

– Так затишно. Я ніколи тут не була. Навіть не помічала його.

– Отак завжди, те що нам подобається, ми не помічаємо бо воно знаходиться перед самим нашим носом.

В теплій атмосфері пройшов весь вечір. В реальному житті спілкуватись виявилось цікавіше. В них було стільки тем для спілкування, стільки сказано… Йти не хотілось взагалі. Але кафе працювали лише до 23 години. Час пролетів непомітно для обох.

Вони хотіли продовжити спілкування, тому вирішили прогулятися нічним містом. Жовті ліхтарі освітлювали майже порожні вулиці. Білий сніг добре відбивав світло, тому було зовсім не темно. Його руки знаходились в кишенях. Вона просунула свою тендітну ручку під його руку. Притиснувшись до нього, вона відчула тепло і спокій. Він подививсь на неї щасливим поглядом і посміхнувся. Це була ледь помітна посмішка, яку зобразив у своїй роботі відомий майстер.

– Мені вже час до дому. – Сказала вона.

– Я тебе проведу.

– Я не проти.

Спочатку Сергія зовсім не збентежило те, що вони рухаються в його район. Може просто збіг, думав він. За розмовою він забув все. В цей момент існувала лише вона. Її голос був музикою, яку він слухав би вічно…

– Давай зріжемо тут. – Ксеня потягла його навпростець через алейку, яка вела до під’їзду. – В цей під’їзд можна ввійти як з вулиці, так і з двору. Я ним часто скорочую.

Пройшовши транзитом через під’їзд і вийшовши з іншого боку, його осяяло.

– Це мій двір…

– Пробач, що?

– Це мій двір. – Сказав він вже чіткіше. – Он там мій під’їзд. А через ці двері Я ніколи не ходив. Завжди обходив і заходив аркою. Я тут лише півроку живу і мало кого знаю.

Обоє залились дзвінким сміхом. Щастя було в них під носом, тому так важко було його побачити.

“ЗАЧЕКАЄТЕ?”

З колонок гучно лунала музика. Танцювальна музика, під яку хотілося активно рухатись. Чудова вечірка на честь дня народження друга її подруги. Вона не хотіла туди йти, але подруга мала дар переконання. Тим більше, що вона і сама розуміла, що потрібен відпочинок від буденних клопотів і постійних одноманітних днів. Але відчуття, що вона тут зайва не покидало її. Занадто гучна музика подразнювала її барабанні перетинки, ще й подруга постійно кидала її сама і йшла розважатись зі своїм кавалером. Давно вона не відвідувала такі вечірки.

– Думаю, мені вже час іти. – сказала вона подрузі.

– Ще рано! Залишся ще на годинку. Ось, тримай коктейль. – З цими словами подруга знову йде танцювати зі своїм кавалером.

Пити не хотілось зовсім, тому коктейль був поставлений на стіл. Вона залишилась. Але не тому, що передумала. Не було жодного вільного таксі. Ввічливий голос по той бік дроту сказав, що доведеться почекати з півгодини. Вона стояла біля стіни і чекала. По мірі збільшення концентрації алкоголю в молодих тілах, їй все більше переставала подобатись ця вечірка. Дратувало ще й те, що вона була сама серед незнайомих людей. Подруга іноді навідувалась і намагалась підбадьорити її, але це було марно. Вона хотіла до дому, щоб зручно вмоститись на дивані і подивитись свій улюблений серіал. Так проходила більшість її вечорів.

Та все змінилось коли вона побачила його. Молодого невисокого хлопця. Неохайна зачіска і щетина, яку вона так не любила в хлопцях, чомусь на ньому виглядали як прикраса. Вона не розуміла чому цей юнак так її привабив.

Нарешті підійшла подруга.

– Хто це?

– Не знаю. Я знаю он-того хлопця біля нього. Це однокурсник іменинника. Підійди до нього, познайомся.

– Ні. Я не можу так просто.

– Це ж вечірка. Їх і влаштовують, щоб знайомитись. – Подруга знову кудись пішла.

Знову на самоті з думками.

“Чому це я повинна підходити до нього. Чоловіки повинні перші знайомитись.” Цими думками вона втішала себе вже кілька хвилин. Незнайомець інколи кидав погляд на неї, і це було дуже помітно. Кілька разів вони навіть зустрічались поглядами.

Несподівано з колонок пролунав знайомий голос. Її подруга вирішила допомогти наважитись на божевільний вчинок: запропонувати танець незнайомому юнакові.

– А зараз спеціально для моєї подруги лунає її улюблена пісня!!!

Лунає чудова пісня, яку вона так любить. Ніжна і романтична. Але, як виразилась більшість на тій вечірці: “Медляк.”

“Іти. Ні. Хай сам підійде. Чи може… ” Вона вагалась. Вагалась так довго, що до нього підійшла інша дівчина. Дивитись на цей танець не було ніякого бажання, тому без вагань було вирішено вийти на балкон.

Балкон був відкритий. Прохолодне повітря літньої ночі наповнило легені. Місяць, своїм ніжним промінням, освітлював її тендітне обличчя. Крізь двері було чути її улюблену музику.

Вперше за вечір було спокійно і приємно на душі. Раптом хтось доторкнувсь до її плеча. Це було настільки не очікувано, що все всередині стислося і вона здригнулась.

– Вибач, я не хотів тебе налякати. Просто хотів потанцювати з тобою.

Це був той самий юнак. Одразу в її очах спалахнув вогонь, а від переляку не залишилось і сліду. Його приємна посмішка, підсвічена місяцем, здавалась наймилішою в світі. Важко відмовитись від пропозиції, якщо до тебе звертаються з такою посмішкою. Довгого погляду прямо в його зелені очі вона не витримала. Опустивши очі вниз, сказала: “Так, звісно.” Він міцно притис її до себе правою рукою, а лівою ніжно взяв її за руку. Її улюблена мелодія пестила її слух, а незнайомець пестив її поглядом. Танцюючи, він не відводив від неї очей. “Прекрасний вечір” – подумала вона.

Пройшло вже кілька днів, але від таємничого юнака не було ніякої звістки. Це дратувало її, адже вже давно не зустрічались такі привабливі хлопці. Хотілось пізнати його ближче. Але не вийшло. Вони навіть не обмінялись номерами телефонів. Лише ім’я. Імені замало для пошуку людини. В її голову вже проникали думки, про нещасний випадок, але їх вона старалась гнати в той же момент. Ми, як магніти притягуємо те, про що думаємо. Тому старалась думати