Відьма - Олде Хьовелт Томас

— Отже, то був місцевий фольклор, — пробурмотів Берт.

— Не зовсім так, — відповіла Джоселін, — бо є й такі документи, які свідчать, що індіанці вже залишили ту місцевість попередньої осені, посеред самісінького мисливського сезону. За легендою, вони були налякані й говорили, що ті ліси, які колись вони вважали своїми, «забруднилися». Що б там не було, але чому індіанці просто взяли й забралися геть, відмовившись від прибуткової торгівлі з колоністами? І чому те сталося якраз після того, як мисливці кинули тіло Катаріни у лісі?

— Саме так, — докинув Піт. — Та ще існує дещо. Бо події 1713 року задокументовані. У квітні того року англійські колоністи перебралися до цього міста й перейменували його у Блек-Спрінг. За тиждень троє людей вчинили самогубства. Повитуха Бетті Келлі вбила восьмеро дітей до того, як її затримали.

— Ви усе це вигадали!

— Хотів би я, щоб так було. Коли повитуху заарештували, вона заявила, що з лісу вийшла жінка й пошепки наказала їй обрати, кого з дітей вона вб’є. З її слів, зробити вибір вона була не в змозі, тому й убила всіх. В архіві зберігається коротка згадка про місцеві оповідання щодо вроків і дивних явищ, які спостерігалися на горі Нещастя, як припускали, через відьму. Через місяць група старійшин церкви вирушила до лісу. А коли вони повернулися, то розповіли, як вигнали духа з одержимої жінки, зашивши їй очі й рота і оповивши їй тіло кайданами. Того ж року всі вони померли, якою смертю — ніхто не знає. Але принаймні частково їм вдалося досягти успіху. Вони закрили їй урічливі очі.

— Але ж вона нікуди не зникла, — заперечила Беммі з виразом невимовного жаху на обличчі.

— Ні, вона нікуди не зникла. У тому й полягає проблема, — погодився Піт. — І сьогодні Катаріна ван Вайлер блукає вулицями Блек-Спрінга вдень і вночі… та з’являється в наших домівках.

Ніхто не вимовив ані слова. Тоді роль оповідача взяв на себе Грім.

— Розумієте, йдеться не про якогось старовинного привида, що з’являється дратівливій, занедбаній дитині-аутисту, якій ніхто не вірить, але потім з’ясовується, що все це правда. Відьма Чорної скелі завжди з нами. І вона не схожа на ті нешкідливі привиддя з минулого зі слинявих фільмів жахів для підлітків. Своєю присутністю вона протистоїть нам, як пітбуль за загорожею: стоїть у наморднику, не рухається ані на міліметр, але простроми тільки палець крізь ґрати — і він не буде мовчки його роздивлятися. Він його відкусить.

Берт підвівся. Він уже налаштувався вхопити пляшку горілки, але передумав. Враз він набув вигляду цілком тверезої людини, попри чималий вміст алкоголю, що нуртував у його крові.

— Припустимо, усе це правда… але чого вона хоче? Якого дідька лисого ця бісова відьма хоче від вас?

— Ми вважаємо, що вона хоче помститися, — похмуро промовив Піт. — Що б нею не рухало, її смерть вивільнила силу, покликану помститися людям, які змусили цю жінку скоїти страхітливі вчинки. І хоча минуло триста п’ятдесят років, цими людьми є ми, жителі Блек-Спрінга.

— Я маю на увазі, звідки ви це знаєте? Чи намагався хто-небудь поспілкуватися з нею? Або ж, не знаю як це назвати, вигнати з неї біса?

— І справді, — підтримала Беммі чоловіка, — може вона всього лише хоче, щоб її почули?..

— Ми пройшли через усе це, — відповів Грім. — Дошка Уіджа[6] тут ні до чого, з цими гівнюками краще справи не мати, вони тебе вб’ють і пальцем не ворухнуть. Оте нісенітне поганське лайно на неї не діє. Усе це ми випробовували. Викликали навіть екзорцистів з Ватикану, які дійшли висновку, що вона безбожниця, і тому вони нічим не зарадять. Звісно, правда полягала в тому, що ті бабії просто обісралися від побаченого тут. У нас побували всі: священики, шамани, білі відьми, спецпризначенці, військовики… і щоразу з паскудними наслідками. У минулому їй намагалися стяти голову та спалити її на вогнищі, але вона зникала, як тільки дим починав клубочитись, так би мовити, з-під її спідниці. Наразі маємо Постанову про надзвичайний стан, якою суворо заборонено подібні спецефекти, адже вони завжди закінчуються смертю. Невинні жителі Блек-Спрінга притьмом падають і конають у ту саму мить, коли хтось намагається їй зашкодити. Коли її зашили — а тільки Богові відомо, як їм це вдалося, — вона стала здебільшого незагрозливою. Але ж, якщо станеться витік інформації про те, що тут коїться, людям неодмінно закортить відкрити їй очі та рота. Раз за разом людство доводило, що воно схильне перетинати усі дозволені межі. І в нас є всі підстави вважати, що, як тільки її очі відкриються і вона почне вимовляти свої прокльони, ми всі помремо. Ось чому ми її приховуємо. Вона не хоче, щоб її розуміли, ніхто не повинен її розуміти. Катаріна — це потойбічна годинникова бомба.

— Вибачте, але я в це не вірю, — заявив Берт.

Піт сьорбнув пива й поклав окуляри на стіл.

— Пане Делароса, коли ваша жінка вибігла надвір, а ви повернулися до спальної кімнати, ви не чули, як вона щось промовляла пошептом?

Голос Берта затремтів:

— Я… я дійсно щось чув, здається. Кінчик її рота ворушився. Заледве помітно. Мені хотілося розчути, що вона говорить.

— І що ж ви почули?

— Вона говорила пошепки.

— Пробачте мені, будь ласка, це запитання, але чи не було тоді миті, коли у вас з’явилася думка про самогубство?

Беммі приглушено зойкнула й перекинула порожню чашку, що стояла на ручці її шкіряного крісла. Чашка впала на підлогу й розкололася на три шматки. Джоселін хутко нахилилася, щоб зібрати черепки. Беммі намагалася відкрити рота, щоб щось сказати, але коли поглянула на чоловікове обличчя, відразу припинила ці спроби, тільки нижня губа й далі здригалася.

— Отже, таке було, правда? — вів далі Піт. — Ви почули, як вона щось шепоче, і почали обмірковувати, як би завдати собі шкоди. Саме так вона і нападає. Вона змушує людей вбивати себе так само, як її колись змусили це зробити.

— Берте, — запитала Беммі тремтячим голосом, — що ти маєш на увазі, Берте?

Берт спробував відповісти, але не зміг. Його обличчя стало мертвотно блідим, він прокашлявся й нарешті промовив:

— Я пробув із нею лише кілька секунд. Не сказав жодного слова. Боявся, що вона підніме очі, якщо я видам бодай якийсь звук. Не хотів, щоб вона піднімала очі, розумієте, про що я? Навіть якщо вона сліпа, я не хотів, щоб вона на мене дивилася. І я почув, як вона шепоче. А потім вийшов у коридор і мені захотілося проломити собі череп об одвірок.

Беммі здригнулася, неначе хтось її вдарив, і з силою, ніби ляпасом, закрила собі рота руками.

— Клянусь Богом, у своїй уяві я схопився за одвірок і тричі луснувся лобом об нього, поки череп не хруснув. А потім… потім ти закричала, люба. Це повернуло мене до життя, і я побіг за тобою. Я не зробив цього, тому що ти закричала.

— Припини, — застогнала Беммі, хапаючись за чоловіка. — Це ж усе неправда? Берте, я не хочу більше про це чути, будь ласка.

— Заспокойтеся, — озвалась до неї Джоселін. — Вам нічого не загрожує. Це тривало не стільки, щоб мати довгочасні наслідки.

Берт обняв заплакану дружину і повернувся до Піта. Уперше Стів побачив, який змарнілий і виснажений на вигляд він був… і дійсно, він таки повірив.

— Хто про це все знає? — насилу виговорив він.

— Хлопці з Пойнту, он там, униз по дорозі, — відповів Грім. — Але то дуже невелика, цілком таємна група людей, і ланцюг закінчується на вищому керівництві. Цих людей настільки мало, що вони непідконтрольні жодній із комісій, — це все для того, щоб уникнути витоку інформації.

— Не можу повірити!

— Підозрюю, що й сам президент нічого не знає. Раніше — так, влада це знала. Починаючи з Джорджа Вашингтона й закінчуючи Авраамом Лінкольном, президенти повинні були знати про те, що тут коїться, адже з архівів відомо, що вони навідувалися до Блек-Спрінга. У 1802 році було засновано Військову академію США у Вест-Пойнті, щоб допомогти нам із прикриттям. Точно не пам’ятаю, але, певно, десь наприкінці Громадянської війни довіра до Пойнту зросла настільки, що йому надали ексклюзивну владу в Блек-Спрінзі. Ймовірно, за наказом самого старигана Лінкольна. Бо то дуже вже тонка справа. А пізніше, коли регіон почав розвиватися і ризик витоку інформації зріс, зорганізувалися й ми. Стали справжніми профі. Так народилась ОСКВ.