Коштовний камiнь (на украинском языке) - Андрей Гуляшки

Незабаром йому мине тридцять рокiв. Це такий бадьорий веселий вiк. Жахливо, якщо в цi роки починаєш сумнiватися в людях, втрачати вiру в добро, бачиш навколо тiльки сiре, буденне життя, егоїзм i холоднi, байдужi обличчя.

Ще на початку своєї розповiдi я вже говорив, що я студент ветеринарного iнституту, i ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до фiлософування. Та коли я згадую про всi цi подiї, то мимоволi думаю: чи вiрнi були фiлософськi висновки Андрiя про життя i про людей взагалi? Не знаю, як на вашу думку, але менi здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, вiн усе бачив у рожевому свiтлi. Такi вже вони всi! Я знав одного такого. Якось iшов дощ, та ще який! Цiлi потоки лилися з неба, а вiн iшов вулицею i насвистував. "Iди-но сюди!" гукаю до нього i вказую на мiсце пiд "балконом, де сам сховався. А вiн, веселий, пiдiйшов до мене й каже: "Ходiмо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!". Розумiєте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. I йому було весело, хоч вiн весь був мокрий i з плечей стiкала вода. Отакi бувають щасливцi. Таким був i Андрiй, поки його не спiткало це лихо з планом. Як я вже сказав, вiн бачив усе в рожевому свiтлi. Молоде тендiтне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спiткала бiда, вiн пiд впливом настрою змiнив свої рожевi окуляри на чорнi; а цi чорнi скельця мають незвичайну властивiсть: вони зменшують усе видиме до мiзерних розмiрiв. Цi окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя i на людей крiзь призму своїх настроїв, своєї долi. Я, ветеринар, зовсiм не схильний до абстрактних фiлософських мiркувань i гадаю, що найкраще - це не надiвати кольорових окулярiв. Не знаю, звiдки прийшла до нас ця мода...

Отож Андрiй стояв, нахилившись над вiкном, i вiтер бив йому в обличчя. Стрункий офiцер в кiнцi вагона лишився сам i з похмурим виглядом курив. Раптом Андрiй вiдчув, що його штовхають пiд лiкоть. Вiн незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось iз його колег. Бiля нього стояла, соромливо i злякано посмiхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали вiдповiдати урок.

- Ви застудитесь, - сказала дiвчина. - I завтра у вас болiтиме голова.

Андрiй нiчого не вiдповiв. Рашеєва якусь хвилинку помовчала i спитала:

- Я вам заважаю?

Вiн знизав плечима.

- Та нi, будь ласка, - ї вiдчув жаль до дiвчини. Захотiлося сказати їй щось приємне, але не мiг знайти жодного лагiдного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечi подертому суконному пальтi. I невiдомо чому, спитав зовсiм недоречно:

- А де картограф? Чому ви залишили його самого?

Дiвчина почервонiла, але очей не вiдвела.

- Спить, - вiдповiла вона. - Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.

- Я спитав про нього просто так, випадково, - вибачливим тоном сказав Андрiй.

- Нiчого, - усмiхнулась дiвчина. - Пам'ятаєте, як ми студентами були в однiй ремсовiй групi?! [РМС - робiтнича молодiжна спiлка (спiлка робiтничої молодi)].

- Давно це було, - сказав Андрiй. - Не пригадую.

- Ви тодi кiнчали, а я тiльки вступила на перший курс.

- Давно це було, - повторив Андрiй.

- А я вiдтодi вас пам'ятаю, - сказала Рашеєва i знову почервонiла. Тепер вона ще бiльше нагадувала дiвчинку, що вiдповiдає урок.

Андрiй мовчав. Вiн все ще шукав лагiднi слова i нiяк не знаходив.

- Я ходила на всi матчi, коли ви грали, - продовж жувала вона.

- I добре робили, футбол - цiкава гра.

- Але я так i не полюбила його.

- I я охолонув до нього, - чомусь збрехав Андрiй.

Поїзд поступово зменшував швидкiсть i зупинився. Це була якась маленька станцiя.

- До Пловдiва лишилось двi години, - повiдомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звiдкись вискочила дiвчина з хлоп'ячою зачiскою, i офiцер поспiшив до неї.

Пролунав рiзкий свисток, йому вiдповiв короткий i хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив нiч, нiби попереджаючи її про якусь важливу подiю, що от-от має вiдбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

- Скажiть менi вiдверто, - почала лаборантка, - скажiть менi, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських лiт, не приховуйте вiд мене нiчого.

- Чудовi були тi роки, - сумно посмiхнувся Андрiй.

Вони помовчали. Офiцер i дiвчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.

- Може, менi не треба було питати вас про це, - промовила Рашеєва.

Вона закуталась у своє потерте пальто; їй нiби одразу стало холодно.

- Ви не звертайте уваги на чутки, - вiдповiв Андрiй.

- Кажуть, що ви обдурили iнженера Спиридонова якимсь фальшивим ескiзом. Нiби ви знайшли... - вона трохи затнулась, - рiдкiсний мiнерал, а це виявилось блефом.

Вiн нахилився до дiвчини, її очi були яснi, в поглядi свiтилась i ласка, i страх.

- Як ви гадаєте, - промовив Андрiй, - схожий я на брехуна?

- Нi.

- А на шахрая?

- Та що ви кажете!

- Ну, от i все.

- А чутки?

- Якщо вони вас розважають, - слухайте. Ваша справа.

Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.

- Невже вам байдуже, що про вас говорять?

- Менi все одно, - збрехав Андрiй.

- Як це все одно?! - вона з докором похитала головою. - Ви ж комунiст, ви повиннi оберiгати чистоту свого iменi. Хiба треба вам нагадувати про це?

- Є речi, якi залежать не вiд нас, - сказав Андрiй. - Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: нi, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дiйсно виглядаю брехуном i шахраєм. Цi обставини створив не я, вони виникли проти моєї волi i тепер панують над усiм - я не можу догадатися, хто причетний до цiєї справи. Як менi боротися i проти кого?

Андрiй прихилився до дверей i довго мовчав. Було холодно, через вiдкрите вiкно повiвав вiтер, але на лобi в нього блищали краплини поту. Вiн машинально пiдняв руку i розстебнув комiр сорочки.

- Вам дуже тяжко? - запитала вона i тихо додала: - Чим я можу допомогти?..

Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вiрить у його чистоту, i це було так прекрасно i навiть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довiрливо пропонує дружбу, допомогу. Андрiй глянув їй в обличчя, i воно здалось йому в цю мить найкрасивiшим з усiх, якi вiн бачив. Йому захотiлось поцiлувати її руки, цi маленькi ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.

- Спасибi, - промовив вiн. - Дякую тобi за хорошi! почуття.

- I я дякую тобi, що заговорив до мене на "ти", - вiдповiла вона.

Вони, посмiхаючись, мовчки дивились одне на одного.

- Ти знаєш, що найважливiше для центрального нападаючого? - запитала вона, її очi сяяли.

- Вiдтягати середнього напiвзахисника в глибину i звiдти...

- Це щось надто складно! - перервала вона. - По-моєму, найважливiше для центрального нападаючого - це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успiх своєї команди. Це потрiбно тепер тобi, колишнiй центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довiр'я, а не знизувати плечима i казати: "Менi все одно!" Так само, як ти колись боровся за перемогу "Академiка", так тепер необхiдно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике вiдкриття... - вона перейшла на шепiт: - Берил!

Андрiю знов захотiлося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве i тепле, але хорошi слова не з'являлись у пам'ятi. Вiн взагалi не був красномовним, не мiг говорити гарно i слiв йому завжди невистачало. А ця нiч нiби зовсiм вiдкинула i замкнула за дев'ятьма дверима все те, що вiн узяв з книг.

- Людина завжди мусить вчитись, - промовив вiн i, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зiтхнув.

- Час спати, - посмiхнулась дiвчина i подала йому руку.

Потиск його руки був такий сильний, що дiвчина мало не скрикнула вiд болю.

- А знаєш, - сказала вона, - наш картограф розлiгся на моєму мiсцi. I, скоса глянувши на юнака, додала: - А менi нiяк не хочеться його будити!

- I не треба, - швидко погодився Андрiй. - Хай спить собi. Тут, бiля мене, є де влаштуватися, йди!

Вони посiдали поруч бiля вiкна, i дiвчина, поправивши пальто, заплющила очi.

V

На станцiї бригада зiйшла з поїзда. Свiтало. Холодний нiчний вiтерець, що повiвав з моря, стих: небо на сходi стало блiдо-рожевим.

Злiва вiд залiзничної колiї розстилалась рiвнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокi гайки, - все це ще нiби спало пiд легким покровом ранкової iмли.

По другий бiк колiї, на пiвднi, горизонт закривали гори, порослi густим лiсом, i на вершинах мерехтiло срiблясте сяйво лiтнього ранку.

Вилю Власев пiшов на мiсце розвантаження багажу i, дiставши щоденник, перевiрив за списком усi ящики з iнструментами, палатками та запасними матерiалами. Переконавшись, що все в повному порядку, вiн зсунув капелюх на потилицю, потер руки i пiдморгнув у бiк поїзда, який тiльки що вiдiйшов. Потiм, запримiтивши чергового стрiлочника, низенького, кремезного чоловiчка, що нерухомо стояв бiля семафора, схиливши голову, вiн поманив його пальцем i посмiхнувся. Коли той несмiливо наблизився, Вилю Власев несподiваним для нього рiшучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкiряної куртки i витяг круглу металiчну коробку, з намальованим на кришцi зайцем на заднiх лапках. Стрiлочник зупинився неподалiк вiд нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя - довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканнi, наче Вилю Власев тримав у руцi не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла пiдскочити або сильно вибухнути.