Мертва зона - Кінг Стівен

— Проходить десь стороною, — зауважила Шеллі. — Погримить, побризкає, та й по всьому.

— Атож, — озвався Джонні.

Вона звично черкнула під листом своє ім’я, тоді згорнула аркуш, запечатала в конверт, надписала адресу й наліпила марку.

— Ви тоді справді щось таке відчули, Джонні?

— Так.

— Миттєве запаморочення, — сказала Шеллі. — Можливо, тому, що мало їсте. Он який ви худий. А може, то була галюцинація?

— Ні, не думаю.

Десь далеко знов загриміло.

— Я дуже рада, що Чак удома. Не вірю в астрологію, хіромантію, ясновидіння, всякі такі речі, а от… просто рада, що він тут, з нами. Він же наше єдине дитя, хоч ви, мабуть, подумаєте: добре мені дитя, — але ж я мов тепер бачу його в коротеньких штанцях на дитячій каруселі в міському парку. Так ніби це було вчора. І дуже втішно, що він поруч у цей… цей останній вечір свого дитинства.

— Я добре розумію ваші почуття, — сказав Джонні і раптом злякався, що ось-ось заплаче.

За останні шість чи вісім місяців він начебто став гірше володіти собою.

— Ви добре вплинули на Чака. Я маю на думці не тільки читання. А взагалі.

— Я дуже привернувся до нього.

— Атож, — тихо мовила Шеллі. — Я знаю.

Повернувся Роджер з дошкою для крибіджа й транзисторним приймачем, настроєним на Нью-Гемпширську радіостанцію на горі Вашингтон, що передавала програми класичної музики.

— Трохи протиотрути від Елтона Джона, «Аеросмітів», «Фогетів» та іже з ними, — сказав він. — Ну як, Джонні, по долару партія, га?

— Згода.

Роджер сів, потираючи руки.

— Глядіть, підете додому без нічого, — мовив він.

5

Вони грали в крибідж, а час минав. Після кожної партії по черзі спускалися вниз перевірити, чи не танцює хто на більярдному столі й чи не усамітнилася десь котрась парочка.

— Я мушу добре пильнувати, щоб ніхто тут сьогодні не завагітнів, — сказав Роджер.

Шеллі сиділа у вітальні й читала книжку. Щогодини музична радіопрограма переривалась новинами, і Джонні краєм вуха прислухався. Одначе про ресторан «Кеті» у Соммерсворті не згадували — ні о восьмій, ні о дев’ятій, ні о десятій.

Після десятигодинних новин Роджер запитав:

— Готуєтеся зняти свій прогноз, Джонні?

— Ні.

Синоптики повідомляли про окремі дощі з грозами, обіцяли після півночі прояснення.

Підлога під ногами загула від потужних звуків бас-гітари із «Саншайн-бенд».

— Товариство розгулюється, — зауважив Джонні.

— Та то ще б біс із ним, — осміхнувся Роджер, — Товариство впивається. Спайдер Пармело спить у кутку на підлозі, і хтось примостив на нього ящик з пивом. Можна собі уявити, як тріщатимуть у них вранці голови. Пригадую, на своїй випускній вечірці…

— Прослухайте спеціальне повідомлення, — оголосили по радіо.

Джонні, що саме тасував колоду, розсипав карти по підлозі.

— Заспокойтеся, це, мабуть, просто щось нове про оте викрадення у Флориді.

— Навряд, — відказав Джонні. Диктор почав читати:

— Як нас щойно повідомили, в містечку Соммерсворті, що на кордоні Нью-Гемпширу, сталася найбільша в історії штату пожежа, в якій загинуло понад сімдесят п’ять молодих людей. Пожежа спалахнула в місцевому барі-ресторані «Кеті», де саме відбувався банкет випускників середньої школи. Начальник соммерсвортської пожежної команди Мілтон Гові заявив репортерам, що можливість підпалу пожежники виключають. Найімовірніше, що пожежа виникла внаслідок удару блискавки…

Від обличчя Роджера Четсворта відлила вся кров. Він застиг на кухонному стільці неприродно прямо, втупивши очі в простір десь над головою Джонні. Руки його нерухомо лежали на столі. Знизу долинав галас і сміх упереміш зі співом Брюса Спрінгстіна.

До кухні зайшла Шеллі. Поглянула на чоловіка, потім на Джонні.

— Що з вами? Що сталося?

— Помовч, — сказав Роджер.

— …і досі палає, і, за словами Гові, точне число жертв можна буде встановити тільки над ранок. А тим часом відомо, що понад тридцять чоловік, здебільшого випускників Даремської середньої школи, з тяжкими опіками доставлено в навколишні лікарні. Сорок чоловік, переважно також випускники, вибралися надвір крізь невеликі віконця туалетної кімнати, а решта, як видно, скупчились у вихідних дверях, що й призвело до фатальних…

— Це про «Кеті»? — зойкнула Шеллі Четсворт. — Це там сталося?

— Так, — відповів Роджер. Голос його був моторошно спокійний. — Там.

Унизу теж раптом запала тиша. Потім почулося тупотіння на сходах. Двері кухні розчинились, і вбіг Чак, шукаючи очима матір.

— Мамо! Що таке? Що сталося?

— Схоже на те, що ми завдячуємо вам життя нашого сина, — промовив Роджер тим самим моторошно спокійним голосом. Джонні ніколи ще не бачив такого блідого обличчя. Роджер скидався на примарну воскову ляльку.

— Він згорів? — Чак не міг цьому повірити. За ним уже сунули сходами інші, перемовляючись тихими, переляканими голосами. — Ви кажете, згорів?

Ніхто йому не відповів. Аж раптом з-позад нього зметнувся пронизливий, істеричний крик Патті Стрейчен:

— Це він винен, отой! Це все через нього! Він сам думкою викликав пожежу, як у тій книжці «Керрі»[47]. Він злочинець! Убивця! Він…

Роджер обернувся до неї.

— Ану цить! — гарикнув він.

Патті зайшлася риданнями.

— Згорів? — повторив Чак.

Здавалося, він запитував самого себе, ніби хотів знати, чи підходить це слово.

— Роджере… — прошепотіла Шеллі. — Родже, любий…

Гомін на сходах і в підвальній залі наростав, здавалося, там шарудить сухе листя. Клацнула й замовкла стереосистема. Стало чути окремі голоси.

І Майк там був?… Шеннон теж туди поїхав?… Точно знаєш?… Я вже збиралась їхати, як раптом подзвонив Чак… Моя мати була тут, коли на цього типа накотило, то, каже, б наче в могилу вкинули, і умовила мене поїхати сюди… А Кейсі теж там?… І Рей?… А Морін Онтелло?… Боже мій, і вона?… А…

Роджер поволі встав і повернувся до гостей.

— Я пропоную, — сказав він, — вибрати найтверезіших, що здатні вести машини, і всім разом їхати до лікарні. Їм потрібна буде донорська кров.

Джонні сидів, мов закам’янілий. Сидів і гадав, чи зможе зрушити з місця. Надворі загуркотів грім. А за ним глухо, мов далеке відлуння, почувся передсмертний материн голос:

Виконай свій обов’язок, Джоне.

Розділ двадцять четвертий

12 серпня 1977 р.

Дорогий Джонні!

Розшукати Вас виявилося ділом доволі нехитрим — я часом думаю, що, маючи гроші, можна знайти в Америці кого завгодно, а гроші я маю. Може, Вам і не сподобається така груба відвертість, але ми всі — і Чак, і Шеллі, і я — надто багато Вам завдячуємо, щоб я міг бути з Вами хоч у чомусь нещирий. За гроші можна купити майже все, але від блискавки грішми не відкупишся. Дванадцятьох хлопців пожежники знайшли в чоловічому туалеті, де вікно було забите цвяхами. Вогонь туди не дійшов, але дійшов дим, і всі дванадцять задихнулися. Думка про це не йде мені з голови, бо серед тих дванадцятьох міг бути й Чак. Ось чому я знову «накрив» Вас, як Ви пишете в своєму листі. І з цієї ж таки причини не можу дати Вам спокою, хоч би як Ви про це просили. Принаймні доти, доки надісланий з цим листом чек повернеться до мене погашений і з Вашим підписом на звороті.

Ви, напевне, помітите, що цей чек на значно меншу суму, ніж той, який Ви одіслали мені назад з місяць тому. За цей час я зв’язався з розрахунковим відділом «Східного медичного центру штату Мен» і оплатив усі Ваші сумнозвісні лікарняні рахунки. Отже, Ви вільні від свого боргу, Джонні. Я міг дозволити собі зробити це, і я це зробив, причому з великою приємністю.

Ви пишете, що не можете взяти від мене гроші. А я кажу Вам, що можете і візьмете. Таки візьмете, Джонні. Я розшукав Вас у Форт-Лодердейлі і розшукаю будь-де, хай би Ви навіть забилися в Непал. Можете вважати мене невідчепним кліщем, як Вам завгодно, але мені більш до вподоби образ Небесного Гончака. Тільки не думайте, Джонні, що я женуся за Вами з великою охотою. Пригадую, як того дня Ви просили мене не жертвувати сином. А я мало не пожертвував. Ну, а як щодо інших? Вісімдесят один чоловік загинув, ще тридцять тяжко покалічені. Пригадую і Чакові слова: мовляв, щось придумаємо, заб’ємо хазяїну баки, — і своє праведне обурення блаженного дурня: «Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку». А — я ж міг щось удіяти. Ось що точить мені душу. Міг дати тому гендляреві Керріку три тисячі, щоб він покрив усі збитки й зачинив на той вечір свій заклад. Це вийшло б по тридцять сім доларів за кожне життя. Отож повірте, мені аж ніяк не хочеться гнатися за Вами, досить з мене того, що я сам себе заганяв і ще не так зажену. Це розплата за мою вперту невіру в будь-що таке, чого я не міг осягти своїми п’ятьма чуттями. І не подумайте, будь ласка, ніби я оплатив Ваші рахунки й надсилаю цей чек, аби задобрити своє сумління. Грішми не відкупишся від блискавки, не відкупишся й від щонічних кошмарів. Ці гроші — задля Чака, хоч він про них і не знає.

Візьміть чек, і я дам Вам спокій. Тільки так. Коли захочете, можете переслати ці гроші в ЮНІСЕФ[48], або віддати якомусь сирітському притулку, або пустити за вітром на іподромі. Мені байдуже. Тільки візьміть їх.

Дуже жаль, що Вам довелося так квапливо поїхати від нас, але, здається, я Вас розумію. Ми всі сподіваємося невдовзі Вас побачити. Чак 4 вересня їде на курси в Стовінгтон.

Джонні, візьміть чек, прошу Вас.

З найкращими побажаннями,

Роджер Четсворт