Відьма - Олде Хьовелт Томас

«Але що то за звуки долинали з міста минулої ночі?»

Та думка прийшла непроханою, і він приготувався боротися з нею, бо вона була настільки потужною, що, здавалося, зіб’є його з ніг. Точно, він пригадав тепер, було холодно і боляче. Зараз Стів відчував голод, у животі шпигали кольки, все тіло били дрижаки, але фізичні страждання були нічим порівняно з моральними тортурами, які йому довелося пережити. Нищівний страх пітьми, яку він вивільнив, додав до його заціпеніння якісь напрочуд хворобливі галюциногенні симптоми, ймовірно, викликані пов’язаною з панікою різкою нестачею кисню. Усе почалося зі звуків. За звуками прийшли запахи. А потім вже, натхненні тими звуками і запахами, його оточили огидні видіння, що мали позбавити його глузду… і, можливо, таки й позбавили. Він чув стогони і бачив людей, що корчилися в муках, їхні обличчя були чорними, а під пахвами і на шиях в них виднілися набряклі бубони. Але не від віспи, це була якась інша хвороба зі Старого Світу. Він чув сморід розпеченого асфальту, він бачив, як на вулицях палять смолу в бочках, намагаючись очистити сповнене міазмів повітря, і чомусь першим запалив її Піт Вандермеєр, зробивши саморобний смолоскип із просякнутих бензином джинсів, обмотаних навколо швабри, а водночас із занедбаних фасадів звисали жмути соломи — вони вказували, в які будинки проникла хвороба. Почувши запах диму, він побачив Кришталеву церкву в полум’ї. За вітражними вікнами були хворі та мертві, й усі вони кричали. В його видінні людські обличчя нагадували страхітливі маски з роззявленими ротами, і Стів відвернувся, ніби йому навіть у видінні не хотілося визнавати того факту, що горіли його друзі й земляки.

І там завжди була Катаріна. Вона весь час нерухомо стояла і лише дивилася.

Якоїсь миті перед його очима постало абсолютно сюрреальне видовище. Усі діти Блек-Спрінга були зібрані посеред міського майдану. Вони були щільно сповиті, ніби кокони, білою лляною тканиною, одні кокони були маленькими, інші — трохи більшими, зв’язані між собою величезною вертикальною мережею сильно розтягнутих простирадл. Ця конструкція здіймалася високо в небо, а формою скидалася на заокруглений конус, що дуже нагадував жіночу грудь. Можна було побачити, як із лляної тканини стирчать рожеві личка чотирьохсот дітей Блек-Спрінга, навдивовижу живі, а їхні оскляніло-туманні оченята мрійливо блищать. Але справжні тортури були уготовані для їхніх батьків, які криком кричали на вулицях, стоячи біля підніжжя цієї величної вежі, причому всі вони намагалися не тримати одне одного, оскільки знали: якщо хтось із них не витримає і вихопить звідти свою дитину, ціла конструкція завалиться з усіма наслідками, що з того випливають. А на вершині того конуса стояла Катаріна, вона, ніби чарівний материнський сосок, зі срібного глечика виливала молоко. Воно стікало навсібіч, ніби то був фонтан, побудований з досконалою симетрією, і його жадібно злизували сотні дитячих язичків.

«Вона рятує дітей, — подумав Стів, дивлячись у маренні на цю сцену. — Невже вони того не розуміють? Треба не дати їм зруйнувати цю конструкцію, адже вона рятує дітей…»

Він не знав, звідки насправді походили ці гротескові образи. Навіть у найхимерніших фантазіях він ніколи не поєднував подібне нице божевілля з такою бентежною, природною красою. Стів лежав, затамувавши подих, і дивився, ніби спостерігаючи за дивом. Але потім цей образ замиготів, і вже сосок на вибудуваній тканинній груді увінчувала не Катаріна з її глечиком молока, а Гризельда Холст, удова м’ясника, і була вона голою, як того дня, коли народилася на світ. Жінка височіла, товста і м’ясиста, над блекспрінзькими батьками. Вона завжди наділяла їх м’ясом, а тепер годувала ним їхніх дітей. Вона його народжувала. З її лона нескінченними потоками, ніби плацента, витікав паштет і стікав уздовж фонтана, плямуючи чудову лляну тканину і збираючись краплинами на дитячих обличчях.

«Ні, це я бачу не насправді, — подумав Стів. — Ні, курва, це все ще якесь марення. Сто відсотків. За хвилину я прокинуся, ось побачите».

Зображення знову ніби затріпотіло — і знову там була Катаріна, чи то, може, вона й залишалася там увесь час. І раптом Стів збагнув: жителі міста бачили лише те, що хотіли бачити — тільки непристойне, зле, потворне. Катаріна творила видіння, сповнені блаженства, батьки ж знали тільки жорстокість. І тому вони мусили все це зруйнувати.

Камінь було кинуто вправно, він влучив Гризельді-Катаріні в лоб, розрізав цей «сосок», ніби канцелярський ніж. Змахнувши руками, вона похитнулася і впала на павутиння з дітей, сповитих, ніби кокони. Почувся низький свист, ніби лопнула струна контрабаса, і раптом ніби хтось виблював дітей з їхніх розмотаних обгорток на зруйнованому боці «груді». Потому вся конструкція похитнулася — і шедевр було зруйновано. Чотириста дітей злетіли у повітря, ніби ними вистрелили з катапульти. У Стіва відвисла щелепа, його рот перетворився на жахливу тремтливу діру: він побачив, як раптом на дитячих обличчях з’явилося розуміння того, що сталося, і почув їхні жалісливі зойки, сповнені страху й нестями. Батьки не пройшли випробування, і тепер їхні діти валилися на них дощем зі зламаних кісток і відірваних органів, що гучно гупали об землю. Вереск, що наростав дедалі більше, був нелюдським, він народився далеко за межею, за якою починається божевілля, і навіть у своєму маренні Стів збагнув: якщо він іще не збожеволів, то до того, як це станеться, залишилося небагато часу. А потім цей образ розтанув у його мозку, і Стів знову провалився в пітьму. Залишилася лише неясна впевненість у тому, що кінець цієї агонії він тримає у своїх руках.

Ліс перед ним розступився. Небо було майже чорним, з легким відтінком синього, а хмари на ньому — вогненно-малиновими. До Стіва прийшло дивне відчуття того, що він прибув додому, і він впізнав місце, де зараз опинився. За колючим дротом, що тягнувся уздовж стежки, були круті, замерзлі схили пасовиська в Акерманс-Корнер, де Джон Бланчард завжди випасав своїх овець. Пейзаж видавався якимось мертвим. Із трьох боків були ліси Гайленда, а нижче лежав, невидимий за гребенем, Блек-Спрінг. А далі на південний схід рельєф спускався униз до Гудзонської долини, і там можна було розгледіти мерехтливі вогники Форт-Монтґомері та Пікскіла. Там, мабуть, родини сідали за різдвяну вечерю, подарунки були вже розпаковані, каміни запалені. Ця думка сповнила його глибокою меланхолією. Містечка Гудзонської долини здавалися якимись екзотичними островами, однаковою мірою спокусливими і недосяжними.

«Та ні. Не недосяжними. Це — моє чистилище, — подумав Стів. — Якщо пройдеш випробування, на тебе чекає рай, чи не так?»

За цією думкою до нього повернулося видіння минулої ночі, й темний тягар знову звалився на нього, ніби камінь.

«Ну, і хворий же ти!» — отупіло подумав він і почав спускатися схилом назустріч Блек-Спрінгу.

Мабуть, ніщо в усьому світі не допомогло б Стівові підготуватися до зустрічі з містом, в якому він ростив своїх дітей.

Блек-Спрінг занурився у хаос. Хіба що поезія чи божевілля могли б належно оцінити ті звуки, що здіймалися до променистого неба, звуки, які він почув уже тоді, коли пройшов повз історичний водяний млин біля муніципалітету і побіг по Аппер-Резервуар-роуд. Густий, задушливий дим, що валив із центру міста, щипав Стівові очі й не давав дихати. А коли він зробив останній поворот і дістався найвищого кутка Храмового пагорба, лише тоді видовище постало перед ним у всій своїй красі.

Людське море, що вирувало на міському майдані, було втіленням чистого безумства. Вже не сотні, а дві чи три тисячі людей перетворили майдан на суцільну божевільню. Вони ревіли, лементували та запекло сварилися. Там були всі — усі жителі Блек-Спрінга. І вже не було змоги розрізнити, хто з них за що виступав. Гризельдині «М’ясні вироби і делікатеси» перетворилися на попіл, інші будинки горіли, ревучий вогонь, що освітлював юрбу, торкався верхівок дерев, тьмяним жаром забарвлював у червоне бронзову статую пралі біля фонтана, відбивався у неправильної форми вікнах Кришталевої церкви, й у відблисках вогню церква набула фантастичного вигляду — здавалося, що вона підвелася ще вище і пекельними очима спостерігала за юрмищем нечестивців. Стів спробував знайти в натовпі знайомих людей, вдивляючись в обличчя навколо, але скоро збагнув, що це неможливо. Здавалося, що людські лиця були вискоблені, на них не можна було розрізнити ані очей, ані ротів, і самі ці божевільні образи не відрізнялися одне від одного. Тепер вони були обличчям Блек-Спрінга, а сам Блек-Спрінг переживав свої найтемніші часи.