Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Скiльки ударiв вiн завдав, Сокiл не пам'ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга - i Сокiл вiдчув, що вiн звiльнився. Вiн упав на вологий грунт, на сире листя папоротi. Геолог сидiв на грунтi i протирав скло шолома рукою в рукавичцi. Блискучими вiд радостi очима вiн бачив, як павук повiльно вiдповзає вбiк, вiддаляється вiд астроплана. Вiн припадав на кривi лапи, з численних ран на його кошлатому тулубi витiкала густа бiла рiдина.

"А Микола Петрович?" - згадав зразу ж таки Сокiл.

Риндiн лежав бiля скелi. Вiн не ворушився. Синi його губи безсило напiввiдкрилися, груди не пiдiймалися. Вiн був або непритомний, або...

Сокiл скочив на ноги. Гострий бiль у боцi примусив його вiдразу зiгнутися. Проте що там бiль, треба рятувати Миколу Петровича! Пересилюючи цей гострий пекучий бiль, вiн обхопив тiло Риндiна впоперек тулуба, пiдняв його i понiс до драбинки. Тiльки тут Сокiл знову похитнувся: наче розпечене залiзо вп'ялося йому в бiк. Втiм, вiн втягнув тiло Риндiна драбинкою до люка, вiдчинив його i важко звалився разом iз своєю ношею всередину шлюзової камери.

Пiдвестися у нього вже не вистачило сил. Вiн дотягнувся до кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тодi Сокiл поплазував на боцi до внутрiшнiх дверей, тягнучи за собою непритомне тiло Риндiна. Сантиметр за сантиметром вiн просувався вперед, доки не добрався до внутрiшнiх дверей, якi вели до центральної каюти. Останнiм вiдчайдушним зусиллям Сокiл вiдчинив цi дверi, вповз до каюти i втягнув за собою тiло Миколи Петровича.

Дверi з м'яким шумом автоматично зачинилися за ним.

Тремтячими руками Сокiл вiдкинув шолом з голови. Не знiмаючи скафандра - чи ж до цього було йому зараз?.. - вiн нахилився над Риндiним, що лежав на пiдлозi.

У нерухомому тiлi Миколи Петровича не можна було помiтити анi найменшої ознаки життя. Вiн не дихав. Анi кровинки не залишилося на його блiдому, знеможеному обличчi. Посинiле i враз змарнiле, воно байдуже дивилося в стелю своїми напiввiдкритими затуманеними очима.

- Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!.. - в одчаї торсаючи Риндiна, кликав Сокiл.

Мовчання.

- Миколо Петровичу!.. - ще раз скрикнув Сокiл, пiднiмаючи голову академiка i з останньою надiєю заглядаючи в його безживнi очi.

Риндiн нерухомо лежав на пiдлозi, не вiдповiдаючи Вадиму Соколу анi жестом, анi словом, анi диханням.

Роздiл восьмий,

що розповiдає про дальшi подiї в печерi,

де опиналися Галя Рижко i вiдважний Ван

Лун, який все ж таки не може нi

розв'язати загадку свiтних камiнцiв, нi

з'ясувати причини дивної хвороби Галi.

Галя ясно вiдчувала, як в її лiвiй скронi поквапливо стукотiв малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук... тук-тук-тук... Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома. Дiвчина знала: ось iще секунда - i кiнець. Грiзне рикання нависло над нею. I пiднята лапа з широкими зубцями... та невже ж це - останнє, що їй доводиться почути й побачити в її короткому життi?..

Наче розiрванi шматки довгої кiнострiчки пробiгали, мелькали перед її очима. Уривки цi на мить зупинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами - i потiм знову зникали, поступаючись мiсцем для iнших. Скiльки людина може згадати протягом лiчених секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, коли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кiлькох секунд Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторони так виразно, нiби воно стояло прямо перед її очима.

Ось вона, Галинка, зовсiм маленька, залiзла до старої шафи, де зберiгалися завiтнi i пам'ятнi для всiєї родини релiквiї, що залишилися вiд сивого дiдуся, якого Галя знала лише за вигорiлими фотографiями, її прадiда, учасника далекої, овiяної легендами громадянської вiйни. Нiхто не помiтив, як це трапилося, але, на здивування всiх, Галинка раптом з'явилася перед рiдними у високiй будьонiвцi з великою червоною зiркою; через плече в неї була надiта шабля, яка волочилася слiдом за дiвчинкою по пiдлозi. I як гiрко плакала Галя, коли в неї безжально вiдiбрали цi надзвичайнi речi!

А ось iспити в школi. Галина - вiдмiнниця, вона завжди дуже добре вчилася, i мама пишалася нею. I от, вiдповiдаючи на iспитах, вона раптом забула... найпростiшу формулу води! Смiшно, безглуздо, проте забула зовсiм, остаточно, немов нiколи й не знала. I не могла згадати, ковтала сльози, доки вчитель, зрозумiвши хвилювання дiвчини, не вiдпустив її на мiсце на хвилинку: "Пiдiть заспокойтеся, Рижко!" А через хвилину-двi Галина продовжувала вiдповiдати - i блискуче довела свої вiдмiннi знання.

Школа... iнститут... лекцiї Вадима Сергiйовича... все ж таки, напевно, вiн любить її, милий Вадим Сергiйович з вiчно скуйовдженим волоссям, хоча за весь час подорожi вiн не сказав їй про це жодного слова, зовсiм не так, як було це там, на далекiй Землi...

Всього кiлька секунд - i як багато спогадiв, думок про минуле, дороге, близьке! Воно зникало назавжди, це безповоротне миле минуле, воно тонуло в страшному ревiннi розлюченої потвори, яка зараз настигне її.

I раптом крiзь це ревiння прорiзався сухий трiск. Що це, пострiл? Нi, не може бути, звiдки?

Втiм, слiдом за тим уже зовсiм близько, чи не над самою головою дiвчини пролунав другий пострiл, гучнiший, розкотистий, схожий на вибух. I страшна тварина оглушливо завила.

Допомога? Звiдки? Хто?

Галя поривчасто пiдвела голову, але тут-таки й опустила її, почувши твердий, наполегливий голос Ван Луна:

- Дiвчино, лежати, не ворушитися! Нiяких рухiв, прошу. Стрiляю розривними кулями. Можуть пошкодити. Не заважайте менi.

Ван Лун стояв на виступi скелi, яка звисала з верхньої частини печери, поблизу отвору пiдземного ходу. В його руцi була автоматична гвинтiвка, з дула якої тягнулася тоненька цiвка диму, помiтна в промiннi нагрудного прожектора, що прорiзувало темряву печери. Ван Лун вглядався в те, що освiтлював на днi печери його прожектор.

Величезне страховище, яке вже занесло було над Галею широку зубчасту лапу, тепер шалено розмахувало нею в повiтрi. Влучний пострiл Ван Луна, який протягом долi секунди встиг прицiлитися й вистрiлити, розтрощив цю лапу. Розривна куля його гвинтiвки показала, на що здатнi цi малесенькi снаряди. Твердий панцир лапи луснув, наче яєчна шкаралупа, м'ясо в мiсцi розриву розлетiлося на шмаття - i лапа трималася тепер тiльки на вцiлiлих сухожиллях. Тварина вже не ревiла, а дико вила, повiльно й незграбно повертаючись назад. Вона нiби тупо мiркувала: ось, тiльки що ворог, який стрiляв, лежав перед нею, вiн був прирече ний - i зненацька звуки пострiлiв лунають з iншого боку. Тварина оглядалася, шукаючи другого противника. Довгi її вуса промацували повiтря. Потвора забула про Галю. Саме цього i хотiв Ван Лун.

- Дивись сюди, будь ласка, - бурмотiв вiн, тримаючи голову тварини на прицiлi. - Чекаю на тебе отут. Пiдходь поближче, прошу. Дуже прошу!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});