Мертва зона - Кінг Стівен

— А ви довго не викладали. Втратили смак?

«Ось воно, починається», — подумав Джонні.

— Не втратив, — відказав він. — Просто попав у катастрофу.

Погляд Четсворта затримався на шиї Джонні, де лишилися рубці після операції атрофованих сухожилків.

— Автомобільна катастрофа?

— Так.

— Серйозна?

— Так.

— Ну, тепер ви виглядаєте молодцем, — сказав Четсворт.

Тоді кинув листа в шухляду і на цьому, на превеликий подив Джонні, запитання скінчилися.

Так після п’ятирічної перерви Джонні знову став учителем, хоч тепер у нього був тільки один учень.

2

— «А мені, не… непрямому про… приз… призвідцю його смерті, він подав свою вже бе… без… безсилу руку і всміхнувся все… всепр… прощенною усмішкою. То була тяжка мить, і я пішов з почуттям, що всього того зла, яке я йому за… заподіяв, мені ніколи не ску… не скупа… не спо-ку-ту-ва-ти». — Чак рвучко згорнув книжку. — Все! Хто останній пірне, той ослячий хвіст.

— Постривай хвилиночку, Чаку.

— О-о-о-ой… — Чак важко сів на місце, і на обличчі його з’явився вираз, який Джонні вже звик бачити при словах «А тепер запитання». Звичайно ту страдницьку гримасу переважувала добродушна усмішка, але часом за нею прозирав інший Чак — похмурий, стривожений і переляканий. Страшенно переляканий. Адже навколо був світ, де всі вміли читати, неписьменна людина в Америці скидалася на динозавра в глухому куті, і Чак був досить тямущий, щоб це розуміти. Отож і боявся так наступної осені й того, що могло чекати його в новому навчальному році.

— Усього кілька запитань, Чаку.

— Навіщо? Ви ж знаєте, що я однаково не відповім.

— Відповіси. Цього разу ти відповіси на всі мої запитання.

— Я ніколи не тямлю, що читаю, ви б уже повинні були знати. — Чак мав похмурий і нещасний вигляд. — От не збагну тільки, чого ви досі тут, хіба що заради харчу.

— На ці запитання ти зможеш відповісти, бо вони не стосуються книжки.

Чак звів очі.

— Не стосуються? Тоді чого ж запитувати? Я думав…

— Ну, зроби мені приємність, гаразд?

Серце Джонні шалено калатало, і він не дуже й дивувався з того, що так хвилюється. Він давно готувався до цієї хвилини й чекав тільки сприятливого збігу обставин. І саме тепер випадала чи не найслушніша нагода. Не видно було поблизу місіс Четсворт, що своєю турботливою увагою тільки нервувала Чака. Не хлюпались у басейні його дружки, при яких читання вголос здавалося Чакові ганебним ділом, гідним хіба що якогось недолугого четвертокласника. А найголовніше — не було батька, того, кого Чак хотів потішити над усе на світі. Він поїхав до Бостона, на засідання регіональної екологічної комісії, де мали обговорювати питання забруднення природних водойм.

Із книжки Едварда Стенні «Труднощі навчання»: «Піддослідний Руперт Дж. сидів у третьому ряду кінотеатру. Він був ближче за інших до екрана і єдиний помітив, що попереду на підлозі зайнялася купка сміття. Руперт Дж. схопився на ноги й закричав: „П-п-п-по-по-по“… — а ззаду почали гукати, щоб він сів і не заважав.

— Що ви тоді відчули? — запитав я Руперта Дж.

— Це страшенно важко пояснити, — відповів він. — Мене охопив страх, але ще дужче, ніж страх, мені краяв душу розпач. Я почував себе геть нікчемним, не гідним називатися людиною. Моє заїкання завжди викликало в мене таке почуття, але цього разу я ще й усвідомлював свою цілковиту неспроможність.

— І більш-нічого?

— А, так, ще почував щось ніби заздрість, бо хтось інший міг помітити вогонь і… як би це сказати…

— Перехопити у вас славу?

— Атож, саме так. Я ж перший побачив, як зайнявся вогонь, і, крім мене, ніхто цього не помітив. А я тільки й міг видобути із себе оте „п-п-п…“, мов бісова тріснута платівка. Я почув себе негідним називатися людиною — оце найточніше.

— А як же ви зламали цю перепону?

— Був день народження моєї матері. Я купив їй троянди. І ось стою, всі навколо підбадьорюють мене, а я собі думаю: ось зараз розтулю рота та як гукну на весь голос: „Троянди!“ Це слово вже було в мене на губах.

— І що ж?

— Я розтулив рота та як закричу щодуху: „Пожежа!“»

Цей випадок, про який Джонні прочитав років вісім тому в передмові до книжки Стенні, запав йому в пам’ять. Він завжди вважав, що ключове слово в розповіді Руперта Дж. — неспроможність. Якщо в оцю саму мить інтимна близькість з жінкою здається тобі найважливішою річчю в світі, то ризик виявитися неспроможним зростає для тебе в десять, ба навіть у «сто разів. А якщо оце зараз для тебе найдужче важить читання…»

— Яке в тебе друге ім’я, Чаку? — недбало, ніби між іншим, спитав Джонні.

— Мерфі, — відказав Чак зі смішком. — Оце іменнячко, еге ж? Материне дівоче прізвище. Тільки не скажіть Джекові чи Елові, а то доведеться заподіяти шкоду вашому худющому тілу.

— Будь спокійний, — запевнив Джонні. — А коли твій день народження?

— Восьмого вересня.

Джонні почав сипати запитаннями, не даючи Чакові часу на роздуми; та, власне, над ними й не було чого довго думати.

— Як звуть твою дівчину?

— Бет. Ви ж її знаєте, Джонні.

— Яке її друге ім’я?

— Елма. Жах, правда ж?

— Як звуть твого діда по батькові?

— Річард.

— Яка бейсбольна команда найбільше подобається тобі цього року в східній підгрупі?

— «Янкі». Особливо в перебіжках.

— Кого б ти хотів бачити президентом?

— Я хотів би, щоб переміг Джеррі Браун.

— Ти збираєшся продати свій «корвет»?

— Не цього року. Може, наступного.

— Мама намовляє?

— А то хто ж. Каже, його швидкість не дає їй спокійно жити.

— Як Червоний Яструб зумів обминути вартових і вбити Денні Джуніпера?

— Шерберн забув про ляду на горищі в’язниці, — не думаючи, випалив Чак, і Джонні відчув, як у ньому здіймається радість — наче гаряча хвиля після доброго ковтка віскі.

Таки вийшло! Він втягнув Чака в розмову про троянди, а той бадьоро закричав: «Пожежа!»

Чак дивився на нього, наче громом уражений.

— Червоний Яструб заліз на горище крізь дахове віконце. Відкрив ляду. А тоді застрелив Денні Джуніпера. І Тома Кеньйона теж.

— Усе правильно, Чаку.

— Я згадав, — пробурмотів хлопець, дивлячись на Джонні розширеними очима, і в кутиках його рота заворушилась усмішка, — Ви мене задурили, і я згадав!

— Я тільки взяв тебе за руку й допоміг обминути перепону, що весь час стояла в тебе на шляху, — сказав Джонні. — Та яка б не була ця перепона, вона ще існує, Чаку. Так що не дуже тішся. Як звали дівчину, в яку закохався Шерберн?

— Її звали… — Чакові очі трохи затуманились, і він скрушно похитав головою. — Ні, не пам’ятаю… — І з раптовою люттю вдарив себе по коліну. — Нічого я не пам’ятаю! Який же я клятий тупак!

— А не пам’ятаєш, тобі не розповідали, як познайомилися твої батьки?

Чак звів на нього очі й злегка всміхнувся. Над коліном, де він себе вдарив, з’явилася червона пляма.

— Ну ще б пак. Мама працювала у прокатній конторі в Чарлстоні, в Південній Кароліні. І видала батькові автомобіль зі спущеною шиною. — Чак засміявся. — Вона й досі каже, ніби вийшла за нього тільки тому, що хто помалу їде, той далі заїде.

— А як звали дівчину, якою захопився Шерберн?

— Дженні Ленгорн. Завдала вона йому мороки. Вона ж була дівчиною Грешема. Руда, як моя Бет. Вона… — Він замовк, витріщивши очі на Джонні, так ніби той щойно видобув з нагрудної кишені сорочки живого кролика. — Ви знов таке утнули!

— Ні. Це ти сам утнув. Уся штука в тому, щоб звернути на іншу стежку. А чому ти кажеш, що Дженні Ленгорн завдала мороки Джонові Шерберну?

— Ну, Грешем же був великий туз у тому місті…

— В якому місті?

Чак розтулив рота, але нічого сказати не міг. Раптом він одвернувся до басейну. Потім усміхнувся й знову поглянув на Джонні.

— Еміті. Як у фільмі «Щелепи».

— Добре! Як же ти згадав? Чак весело гмукнув.

— Та якась дурниця. Я почав думати, чи не виступити мені в змаганнях з плавання, аж раптом — воно. Ну й фокус. Класний фокус.