Рекурсія - Крауч Блейк

— Про що?

— Будь ласка, відчиніть двері.

Минає п’ять секунд.

Баррі вже думає: «Не пустить він мене».

Він ховає значок і відступає ще на крок, збираючись ударити ногою, коли за дверима брязкає ланцюжок і чути клацання замка.

На порозі стоїть Маркус Слейд.

— Чим можу допомогти? — питає Слейд.

Баррі проходить повз нього в тісний неохайний лофт із великими вікнами, що виходять на стару корабельню, і бухту, і вогні Окленда вдалині.

— Гарне місце, — зауважує Баррі, поки Слейд замикає вхідні двері.

Він підходить до кухонного столика, де лежить спортивний альманах за 1990-ті, а біля нього — грубезний фоліант, на якому написано: «Діаграми курсів акцій за останні 35 років».

— Розважальне читво? — цікавиться Баррі.

Слейд невдоволений, нервує. Руки в кишенях зеленого кардигана, очі бігають туди-сюди, кліпають то повільно, то часто.

— Чим ви займаєтеся, містере Слейд?

— Я працюю в «Іон індастріз».

— У якому відділі?

— Дослідження та розробка. Я асистент в однієї з їхніх провідних науковиць.

— І що ж ви там таке досліджуєте? — доправляється Баррі, гортаючи стос свіжонадрукованих інтернетних сторінок. — «Історичний розподіл по штатах виграшних лотерейних номерів».

Слейд підходить до Баррі та висмикує папери в нього з рук.

— Робота в нас специфічна, усі ми давали підписку про нерозголошення. А що, власне, вас цікавить, детективе Саттоне?

— Я розслідую вбивство.

Слейд випростується:

— Кого вбили?

— Ну, це доволі дивне вбивство. — Баррі зазирає Слейдові в очі. — Воно ще не сталося.

— Я вас не розумію.

— Я тут із приводу вбивства, яке має статися сьогодні ввечері, пізніше.

Слейд ковтає слину, кліпає.

— А до мене це яким боком?

— Воно станеться у вас на роботі, потерпілу звуть Гелена Сміт. Це ж ваша начальниця, так?

— Так.

— А ще вона жінка, яку я кохаю.

Слейд стоїть навпроти Баррі, вирячивши очі, їх розділяє кухонний стіл.

Баррі показує на книжки.

— Зазубрюєте все це? Ну, зрозуміло, це із собою не візьмеш.

Слейд роззявляє рота, знову стуляє.

Потім каже:

— Я хочу, щоб ви пішли звідси.

— До речі, він спрацює.

— Не розумію, про що ви говорите…

— Ваш план. Спрацює так, що мало не здасться. Ви станете багатим, знаменитим. На превеликий жаль, ваш сьогоднішній вчинок стане причиною страждань мільярдів людей і кінця реальності та часу в нашому розумінні.

— Хто ви такий?

— Просто коп із Нью-Йорка. — Баррі пронизує Слейда поглядом десять довгих секунд.

— Геть звідси!

Баррі не рухається. Єдиний звук у помешканні — швидке хрипке дихання Слейда. На столі починає дзижчати Слейдів телефон. Баррі опускає очі: нове повідомлення від абонента «Гелена Сміт».

«Звичайно. Підійти за дві години зможу. Що сталося?»

Нарешті Баррі прямує до дверей.

Пройшовши три кроки, він чує за спиною сухе клац! І ще. І ще.

Баррі повільно розвертається та в протилежному кутку квартири бачить Слейда, який отетеріло дивиться на револьвер у своїй руці, з якого за кілька годин мав би вбити Гелену. Дивиться на Баррі, який мав би лежати, стікаючи кров’ю. І знову Слейд наводить револьвер на Баррі, тисне на курок — осічка.

— Я вже заходив сьогодні, поки ти був на роботі, — пояснює Баррі. — Зарядив револьвер порожніми гільзами. Хотів на власні очі пересвідчитись, на що ти здатний.

Слейд зиркає очима в бік спальні.

— У домі немає жодного бойового патрона, Маркусе. Хоча… не те щоб жодного. — Баррі витягує з наплічної кобури «глок». — У мене в пістолеті є.

* * *

Бар в Місії[55] — в затишному, обшитому дерев’яними панелями шинку під назвою «Чернечий казанок».

Вечір холодний і туманний, і вікна закладу запотіли зсередини. Гелена розповідала про цей бар щонайменше у трьох часолініях.

Баррі виходить з туману та запускає пальці у чуприну, злиплу від вогкості.

Вечір понеділка, пізня пора, тут майже ні душі.

Її він помічає в дальньому кутку біля барної стійки — невеличку самотню постать, згорблену за ноутбуком. Баррі прямує до неї — і нерви в нього не витримують. Усе значно гірше, ніж він побоювався.

У роті пересихає, долоні пітніють.

Це зовсім не та енергійна жінка, з якою він прожив шість життів. На ній сірий светр, із якого чи то кіт, чи то собака надер вовни так, що сотні ниточок стирчать з нього на всі боки, замацані окуляри, навіть волосся не таке — довге та стягнуте в повсякденний кінський хвіст.

З її вигляду зрозуміло, що Гелена цілком поглинута ідеєю створити крісло пам’яті, і Баррі страшенно її шкода.

Він займає стілець коло неї, та вона на нього навіть не зважає.

Баррі вловлює в її подиху запах пива, однак крізь цей запах пробивається інший, тонший і простіший аромат дихання його дружини, який він упізнав би з мільйона. Він намагається не дивитись на неї, але спричинені її близькістю почуття неможливо приборкати. Її обличчя він востаннє бачив, забиваючи соснове віко домовини. І ось вона пише комусь електронний лист, а він тихенько сидить коло неї та перебирає в пам’яті всі їхні спільні життя.

Чудові миті.

І не дуже — теж.

Прощання, смерті.

І зустрічі — такі, як ця.

Ця зустріч схожа на ті шість, коли вона підходила до нього, двадцятиоднорічного, у портлендській третьорозрядній забігайлівці, сідала поряд — молода, ясноока, прекрасна й безстрашна.

«Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене».

Баррі подумки всміхається, бо в цю мить вона навіть віддалено не нагадує даму, готову пригостити випивкою незнайомця.

Вигляд у неї… який і має бути в Гелени: вся в роботі, геть не зважає на довколишній світ.

З’являється бармен. Баррі робить замовлення, а потім сидить з пивом і ставить собі запитання, продиктоване ситуацією: що сказати найвідважнішій із жінок, з якою прожито пів дюжини фантастичних життів, з якою разом рятували світ, яка рятувала тебе всіма можливими способами і яка навіть гадки не має про твоє існування.

Баррі відпиває пива й ставить кухоль на стійку. Повітря наелектризоване, як перед грозою. У мозку лавиною проносяться запитання…

Ви зможете зі мною познайомитись?

Ви зможете повірити мені?

Ви зможете покохати мене?

Наляканий, піднесений — всі почуття загострені, серце калатає — Баррі нарешті повертається до Гелени, яка, відчувши його увагу, дивиться на нього смарагдово-зеленими очима.

І він каже…

Подяки

Ця книжка не з’явилася б на світ, якби не безцінна підтримка з боку моєї партнерки по творчості й життю — а подеколи і злочинствах — Джекі Бен-Зекрі. Дякую тобі за безліч розмов (часто — в наших улюблених барах), присвячених твору та персонажам. І дякую за терпіння (а надто в такі миті, коли здавалося, що все моє життя підпорядковане цій книжці) та за чудовий редакторський внесок, що пішло в усіх розуміннях на користь «Рекурсії».

Девід Гейл Сміт, мій ніндзя, найманий асасин і ковбой, а за сумісництвом мій літературний агент, уже дев’ять років підставляє мені своє плече. Брате, я вдячний долі, що ти є в моєму житті.

І, продовжуючи тему вже рідної мені «Інквелл менеджмент», висловлюю найвищу похвалу Алексіс Герлі, яка прославила мої книжки на цілий світ, Натаніелю Джексу — за надзвичайну скрупульозність у підготовці контрактів, та Річарду Пайну, що твердою рукою керує кораблем агенції.

Анжело Ченг Каплан і Джоель Вандер Клоот, про вас можу сказати одне: кожен письменник був би щасливий, якби його танком у божевільних голлівудських битвах керував такий екіпаж, як ви.

Я вже тривалий час займаюся письменством, і з жодним видавництвом мені не було так комфортно, як із командою «Краун». Моя редакторко Джуліан Павіа, видавчине Моллі Стерн, а також Майє Мавджі, Еннслі Роснер, Девіде Дрейк, Крісе Бренд, Анжеліно Родрігес і фантастична піарнице Даяно Мессіна — ви найкращі з найкращих!