Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

На вiдстанi метрiв iз сто вона побачила величезну коричневу тварину, яка хутко наближалася, плазувала сюди. Тварина квапилася, вона люто розкидала в обидва боки рослини, що ламалися пiд її вагою. Широкi її лапи, наче потворнi гребiнцi, розчiсували хрустку папороть. Довгi тонкi вуса звивалися в повiтрi, нi до чого не торкаючись. Тварина плазувала прямо на дiвчину, але нiбито не бачила її. А може, й бачила - i тому саме прямувала сюди?

Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидким. Руки дiвчини стиснули гвинтiвку. Стрiляти? Проте що могла вдiяти гвинтiвка проти величезної потвори? Хiба що тiльки бiльш розлютити! Треба вiдiйти з дороги, убiк, убiк! Галя швидко пробiгла кiлька крокiв направо. I - який жах! тварина також змiнила напрям у той самий бiк, немовби зрозумiвши її маневр.

Тодi треба виграти час, бiгти, вiдступати i знову спробувати укритися за деревами або чагарником! А може, потвора i сама зверне кудись, якщо вона не помiчає її.

Галя побiгла вздовж мiжгiр'я. Озирнувшись, вона побачила, що величезна тварина раптом спинилася. Нi, не спинилася, почала рухатися повiльнiше, їй у цьому мiсцi заважала група молодих бенетитiв, крiзь яку потворi було важко пробиратися. Страховище незадоволено загарчало: очевидно, перепона дратувала його. Треба використати час, мерщiй, мерщiй геть! Галя круто повернула й рвонулася лiворуч, до густих заростей цикадей.

- Ой! - скрикнула вона, знову втративши рiвновагу. Здавалося, перед нею i пiд нею вiдкрилася безодня, грунт зник з-пiд нiг, що послизнулися. Дiвчина вдарилася спиною об камiння i полетiла вниз, у темряву. Щось трiснуло в неї за спиною, наче обiрвалося. Що саме, - Галя не знала, та й думати про це було нiколи. Вона летiла вниз дедалi швидше й швидше. Свiтле небо, густа оранжево-червона рослиннiсть, жовтi скелi - все лишилося позаду, нагорi. Галя стрiмливо падала вниз i вниз, судорожно стискаючи гвинтiвку.

М'який удар спинив її падiння. Похиле дно безоднi було вкрите товстим шаром пухкого грунту - тiло дiвчини майже загрузло в ньому, потiм прокотилося кiлька метрiв i залишилося нерухомим. Галя навiть не вiдчула болю, лише скрикнула вiд несподiваного поштовху: вона впала начебто на м'який похилий матрац з пухкого грунту. Тепер вона лежала на цьому грунтi, не знаючи, де вона i куди потрапила.

Непрониклива темрява оточувала її. Тiльки далеко вгорi виднiвся маленький свiтлий отвiр: очевидно, звiдти вона i звалилася вниз. Так. А що ж робити далi?.. Галя обережно пiдвелася трохи й сiла. Гвинтiвка з нею, ось вона. Шолом... чи не пошкодився вiн? Нi, немовби все в порядку. Слово честi, пощастило! Природна життєрадiснiсть дiвчини взяла верх над переляком. Галя, посмiхаючись, подумала: "Мабуть, я починаю вже звикати до того, щоб падати i не розбиватися. Це ж тiльки сказати комусь: два рази за кiлька хвилин зiрватися вниз, пролетiти, перекидаючись, добрий десяток метрiв - i щоб усе було гаразд! Ну й Галинка, ну й щастить тобi! Буде що записати до щоденника... коли виберуся звiдси i повернуся до товаришiв, звичайно. А от як звiдси вибратися - це задача. До печери я потрапила, чи що?"

Вона пiдвелася на ноги, обмацала стiни навколо себе. Вони оточували її з трьох бокiв. Знову нахилилася i спробувала, який пiд нею грунт. Пухка, трохи волога земля, кiлька камiнцiв. Певна рiч, печера! От тiльки надто темно. Може, включити нагрудний прожектор? Втiм, трохи заждемо. Чомусь стало трохи свiтлiше, мов темрява стає не такою вже непроникливою. Можливо, це очi звикають до мороку? Хтозна, але вона й справдi бачить значно краще, чимало розрiзняє навколо себе. Дивна рiч!

Вражена Галя озирнулася. Дiйсно, чому вона тепер бачить так, як це буває в сутiнках? Що сталося? Звiдки взялося це блакитнувате освiтлення, диве примарне сяйво, що наповнює печеру ?

Нерiвнi землянi стiни пiдносилися круто вгору з трьох сторiн. На похилому грунтi перед нею - уламки гiлок, опале листя: все це, мабуть, звалилося згори, можливо, разом з нею самою. А прямо перед Галею - широкий прохiд у землi, схожий на круглий тунель, що веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося вiд стiн тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється вiд камiнцiв, де-не-де повкраплюваних у стiни i грунт. Вони мерехтiли, мов свiтляки. Якесь казкове, незрозумiле освiтлення...

Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона потрапила сюди! Крутi стiни сходилися вгорi; колодязь, в який вона впала, розширювався донизу. Значить, лишається тiльки одне - iти уздовж тунелю, куди б вiн не привiв.

Обережно, легко ступаючи, дiвчина вирушила вперед. Прожектора вона не включала, в цьому не було потреби: чи то її очi цiлком освоїлися з тьмяним освiтленням пiдземелля, чи то загадкове блакитнувате сяйво ще бiльше посилилося, але бачила Галя перед собою досить добре.

Тунель iшов майже прямо, без помiтних поворотiв. Вiн лишався все таким же широким, як i ранiше, спочатку; тiльки в окремих мiсцях його стiни сходилися трохи ближче, проте i в таких мiсцях ширини вистачило б на те, щоб тунелем мiг проїхати маленький легковий автомобiль.

"Хто викопав його, цей тунель? - мiркувала Галя Рижко. - Адже ж не мiг такий широкий пiдземний хiд виникнути сам по собi. I грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи пiдземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не потраплю я так прямо до її барлога!.."

На якусь мить вона навiть зупинилася, стискаючи гвинтiвку. Втiм iншого шляху не було, лишалося тiльки йти вперед i вперед. I гаяти час також не можна: заряд оксилiту в резервуарах на спинi скафандра повiльно, але невблаганно виснажувався.

Тунель повернув убiк - i тут-таки, за поворотом, роздвоївся. Одне його колiно йшло праворуч i вниз, друге - лiворуч i помiтно вгору. Куди йти? Галя розмiрковувала недовго, їй треба було вибиратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж нiяк не цiкавило її. Значить - лiворуч i вгору!

Тепер тунель значно частiше повертав убiк. I кожного разу вiн обходив твердi скелястi перепони, вiдступав вiд кам'янистих порiд i заглиблювався в пухкий грунт. Проте ширина його лишалася незмiнною; i таким самим незмiнним було блакитнувате сяйво, що наповнювало його. I Галя вже остаточно зрозумiла: так, це справдi свiтилися невеличкi камiнцi, часто вкрапленi в стiни, склепiння i грунт пiдземелля.

Не спиняючись, дiвчина вийняла з пухкої, крихкої стiни кiлька таких камiнцiв i з цiкавiстю оглянула їх. Нiчого особливого, хiба що свiтяться яскравiше, нiж звичайна гнилушка. Гаразд, потiм роздивимося, покажемо Вадимовi Сергiйовичу, Миколi Петровичу... якщо пощастить вибратися з цього пiдземного ходу, звичайно! Галя поклала камiнцi в похiдну сумку, яка висiла в неї при боцi. I зразу ж таки її обпекла тривожна думка: чому вона не вiдчуває ваги переносного радiопередавача, який був прикрiплений ремiнцями за спиною? Похололою рукою Галя спробувала намацати його ззаду. Передавача не було.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});