Відьма - Олде Хьовелт Томас

Стів відчув полегшення і водночас смертельну втому, коли врешті-решт Колтон Метерс закликав присутніх у залі до тиші й порядку.

— Пані та панове, дякую вам за увагу. Я більше не буду випробовувати ваше терпіння. Тисяча триста тридцять два голоси «за», шістсот сімнадцять «проти», запропонований вирок ухвалено.

Приголомшлива, моторошна хвиля пробігла залою. Люди збагнули, як багато їхніх сусідів і друзів спокусилися надзвичайністю події і проявили примітивність тваринних почуттів під безпечною машкарою анонімності. Було чути як радісні, так і гнівні вигуки, хтось плакав, хтось закликав до бунту, але більшість була задоволена тим, що правосуддя звершилось.

Голова ради продовжив виступ:

— Вирок буде виконано цього четверга на місці традиційного вогнища у День всіх святих, на перехресті Діп-Голлоу-роуд і Лоуер-Резервуар-роуд. Прибути і стати свідками покарання — обов’язок і відповідальність кожного з вас. Тому я пропоную почати з першими променями сонця, щоб зменшити вплив цієї події на громадський порядок і на ваш власний робочий графік. Молімося ж, щоб ми з цього всього отримали урок і назавжди залишили цей заколот позаду. Боже, наш Отче…

Метерс очолив спільну молитву, до якої приєдналася більшість громади. Ці люди знали одне одного все життя, поважали й любили одне одного, як могли, як це завжди буває у невеликих містечках на півночі штату. Але Стів зауважив, що усі вони радикально змінилися. Він відчув це ще більш чітко, коли вони трохи згодом стиха, крадькома виходили, ховаючи очі. Покірність охопила жителів міста, і Стів подумав, що вона іще жахливіша, ніж збудження, яке їй передувало.

Всі ці люди мали такий вигляд, ніби знали, що скоїли дещо страхітливе, дещо непоправне… і тим не менш, вони могли з легкістю й далі жити з цим.

Розділ 21

Блек-Спрінг готувався до виконання вироку, ніби це було свято. З вітрини у невеличкій Палаті ради в будинку муніципалітету витягли оригінальну кішку-дев’ятихвістку сімнадцятого століття. То був чудовий екземпляр — гарно оздоблений стрижень з дев’ятьма шкіряними шнурами, кожен шістдесят сантиметрів завдовжки, з вузликом посередині та невеликими свинцевими кульками на кінцях. Це приладдя не використовували з 1932 року. З цієї нагоди Колтон Метерс приніс його до Дінні, власниці майстерні з ремонту взуття, і наказав їй вимочити шкіру в олії з воском, щоб батіг витримав потужні удари й не тріснув.

А Тео Стекхаус, який ще тиждень тому був усього лише власником гаража і займався ремонтом автомобілів, з готовністю взяв на себе роль міського ката. У середу ввечері його запросили до стайні в маєтку голови ради. Спочатку він попрактикувався на шкіряному сідлі, щоб відточити майстерність ударів, а потім — на теляті, яке було зв’язане і борсалося, щоб підготуватися до рефлективних рухів живої плоті. Того вечора, перш ніж лягти спати, він прийняв дві пігулки ібупрофену, щоб притишити сильний біль у плечових м’язах, але, попри це, швидко заснув і спав як дитина.

А от Гризельда Холст тієї ночі взагалі не спала. І хоча у центрі уваги громадськості мала постати її власна дитина, жінку переповнювало почуття покори. Та й не лише її. Здавалося, така ж сама пасивність охопила усіх жителів Блек-Спрінга. Піту Вандермеєру було надто боляче усвідомлювати власну причетність до цієї справи, а якби не те, він, мабуть, будучи соціологом, провів би паралелі з державами, де населення охоче підкоряється законам шаріату. Саме з цієї причини ніхто не виступив із протестом, ніхто не поскаржився вищій владі. Навіть ті, хто голосував проти вироку, гадали, мабуть, що усе те якось повернеться на краще. Вони бажали лише спекатися цієї справи й навести лад у власному житті.

Отож замість того, щоб непокоїтися за долю Джейдона, Гризельда провела ніч у молитвах до Катаріни. Стоячи голими колінами на малесенькому килимку поряд із ліжком, вона благала пробачити її відступництво. На ознаку спокути Гризельда спробувала покарати себе, відшмагавши собі спину Джейдоновим ременем. Але усе те здавалося якимось штучним і недоладним, і як тільки стало справді боляче, Гризельда подумала: «Це не для мене», — і зупинилася.

А якби замість тієї мороки вона виглянула у вікно, то побачила б, як дев’ятеро огрядних чоловіків мовчки ведуть крізь цвинтар її сина, Джастіна Вокера та Бурака Шеєра. Обвинувачених завели до Кришталевої церкви і провели вниз тими самими крученими сходами, якими часто спускалася Гризельда для підтримки життя Артура Рота. У склепі Колтон Метерс прочитав уголос вирок. Спочатку хлопці подумали, що він жартує, але незабаром почали кричати, спершу — від несподіванки, потім — від переляку, а наприкінці в них почалася істерика. Від тих страшних криків холонула кров у жилах, бо вони були непідробним втіленням людського страждання і відчаю. І коли двері, грюкнувши, зачинилися, а хлопці залишилися в підземеллі разом із небіжчиками, що лежали поряд на цвинтарі, то здавалося, що ті мертві теж почали кричати разом із ними.

Крики побудили сов. Ті побудили ласок.

І десь у Блек-Спрінзі відьма перестала шепотіти і… прислухалася.

Наступного ранку, 15 листопада, перші глядачі почали прибувати ще до світанку, щоб зайняти кращі місця. Як і під час спалення Очеретяної жінки два тижні тому, перехрестя було заблоковане металевими огорожами, які поставили колом навколо дерев’яного помосту. Сам поміст спорудила будівельна компанія Клайда Віллінґема. То була платформа заввишки майже два метри, мала довжину й ширину майже три метри, а на ній стояла якась споруда, що нагадувала опору для гойдалки А-подібної форми, зроблену з дерев’яних козел. Юрба заповнила не лише перехрестя, а й вузькі, мокрі від дощу вулиці навколо. Погода була хмарною, типовою для штату Нью-Йорк цієї пори року, тому всі вдягли непромокальні накидки та капюшони, що блищали у світлі вуличних ліхтарів, але парасольки досить завбачливо залишили вдома, щоб не затуляти ними видовище. Кафе «Сью’з Гайленд Дайнер» жваво торгувало кавою і какао з вуличного намету, щоб трохи скрасити людям напружене очікування. Щасливці, що мали друзів, які мешкали у навколишніх будинках, сиділи тепер у теплі, визираючи з вікон на других поверхах. А чимало заможних стариганів скупчилися у кімнатах готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн», який здавав їх за драконівськими погодинними цінами, щоб компенсувати втрати від вимушеного виселення Чужинців за місто.

Звісно, на чолі усіх цих заходів стояв Роберт Грім. Він ретельно ізолював місто з усіх боків, виставив загорожі, а на кордонах поставив патрулі з добровольців. То було нелегке завдання, але, якщо все спланувати ретельно, дороги треба було тримати перекритими лише впродовж години з того моменту, як на сході закривавіє перший спалах рожевого світла. Рада наказала усім роздрібним торгівцям скасувати або перенести в часі будь-які операції з Чужинцями, отже, блокпости залишилися майже непоміченими, і лише кілька машин довелося завертати назад.

Робертові Гріму було гидко. Йому було гидко абсолютно від усього. Від людей та їхнього лицемірства і прихованої жаги крові. Від їхнього угодовства і віроломства. Від Метерса, ката, Катаріни і хлопців, які жбурляли в неї каміння. А ще йому було гидко від самого себе, бо ж це йому забракло характеру завадити цьому огидному балагану.

Минуло кілька хвилин по шостій тридцять, і нарешті розпочалося видовище. Судова процесія вийшла з Кришталевої церкви і пішла огородженою парканами алеєю крізь цвинтар на Церковному пагорбі до помосту. Першим крокував Колтон Метерс, показний і суворий, обабіч нього йшли двоє членів ради, які голосували за вирок. За ними впритул рухалися охоронці на чолі з Реєм Деррелом. Джейдона Холста, Джастіна Вокера і Бурака Шеєра буквально тягли на залізних ланцюгах, так само брутально, як і вони самі не так давно гнали відьму. Вони були оголені до пояса, а на їхніх обличчях читалася паніка. За другою групою охоронців замикав процесію кат, ховаючи обличчя під ритуальним капюшоном, хоча усі знали, хто то був.