Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Наближення дощу помiтили i Риндiн з Ван Луном. Хутко перевiривши наостанку крiплення мачти, вони поспiшили зi скелi вниз. Хмара закривала вже майже все небо.

Важко впали першi великi краплини. Вони скотилися по склу iлюмiнатора, лишаючи на ньому широкi мокрi смуги. I тодi майже одразу ринув заливний дощ. В його потоках уже не можна було розгледiти окремих краплин чи навiть струменiв. Здавалося, що це й не дощ зовсiм: з низького почорнiлого неба лилися суцiльнi потоки води, наче хтось там, угорi, перегортав один за одним величезнi баки, наповненi вщерть пiнявою водою. Бурхливi потоки ринули мiж скелями вздовж схилiв мiжгiр'я.

- Нелегко буде нашим добиратися до корабля пiд такою неймовiрною зливою, - iз спiвчуттям промовив Сокiл. Галя, не вiдповiдаючи йому, прислухалася: їй здалося, нiби вона чує, як вiдчиняється верхнiй шлюзовий люк. Так, так, вона чує!

- Iдуть, iдуть! - радiсно закричала дiвчина.

Справдi, за хвилину вiдчинилися дверi каюти, i на порозi з'явилися Ван Лун i Риндiн. Вода ручаями збiгала на пiдлогу з їх скафандрiв. Галя кинулася до Миколи Петровича i допомогла йому зняти шолом.

- А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, - збуджено примовляла вона, - така жахлива злива, я нiколи не бачила нiчого подiбного!

- Ага, прямо-таки тропiчна, - вiдповiв їй, посмiхаючись, Риндiн. - Яка ваша думка, Ван?

- Вважаю, навiть понадтропiчна. Гадав ранiше, у нас, на пiвднi Китаю, сильнi дощi. В Iндокитаї ще сильнiшi. Цей дощ - найсильнiший. Добре, встигли дiйти. Iнакше було б важкувато, - сказав Ван Лун, указуючи на iлюмiнатор. Дивитися звiдси добре, iти там погано.

Схили мiжгiр'я перетворилися на суцiльнi кипучi водоспади. Разом iз шаленою водою, що ринула вниз, неслося, перекидаючись, крупне камiння, вивернутi з корiнням дерева. I по дну мiжгiр'я бурлила i клекотiла гiрська рiчка, яка створилася тут за час зливи.

- Може статися, потiк води мiг би винести нас звiдси? - промовив задумливо Риндiн, але тут-таки безнадiйно вiдкинув це припущення: - Куди там! Корабель затиснутий мiж скелями, та й важить вiн стiльки, що вода зможе пiдняти його лише в тому разi, якщо заповнить цiле мiжгiр'я аж до країв...

Галя прилинула до товстого скла iлюмiнатора. Якщо навiть Ван Лун, який об'їздив пiвсвiту, не бачив нiколи ранiше такої страшної зливи, то що ж було сказати їй! Анi в тропiках, анi в субтропiках Галина Рижко не була, якщо не зважати на Чорноморське узбережжя на Кавказi. Але хiба там може бути що-небудь подiбне? Ой яка жахлива, неймовiрна злива! Вiд самого вигляду тих безнастанних потокiв клекочучої води вже ставало холодно. Так холодно, що по спинi забiгали мурашки i навiть задубiли кiнчики пальцiв на ногах. Це, певна рiч, тiльки здається, адже в каютi, як i ранiше, тепло. Але чому в Галi неприємно затерпла лiва нога, наче вона її пересидiла? Що то за дурнi новини?

Мимоволi Галя помацала ногу бiля колiна, де вона нiбито трошки навiть опухла, - i скрикнула вiд несподiванки. її пальцi наштовхнулися на якусь гулю завбiльшки з кулак.

- Ой! - пролунав її зляканий голос.

- Що трапилося, Галю?

Дiвчина мовчки дивилася на свою лiву ногу. Бiля колiна на нiй сидiла дивна незграбна iстота. Вона була кругла, наче булька, але темно-червоного, навiть вишневого кольору, що рiзко вирiзнявся на синiй тканинi її шаровар. Iстота сидiла нерухомо, її короткi товстi лапи вп'ялися в тканину.

- Струсонiть ногою, Галю, звалиться! - крикнув Сокiл, пiдбiгаючи до неї.

Нi, це не допомогло: огидна iстота цупко трималася на нозi. Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтiвку, i спробував зiштовхнути неприємного гостя з ноги. З цього також нiчого не вийшло. Але Ван Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця.

- Вважаю, це клiщ,- спокiйно промовив вiн. - Насмоктався кровi, дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю.

Шомполом вiн пiдчепив i вiдiрвав вiд тканини шаровар одну лапу клiща, потiм другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. Нарештi, клiщ упав на пiдлогу, безпорадно перебираючи в повiтрi лапами. Блiда, наче крейда, Галя нервово i злякано терла ногу обома руками: як же вона не почула, коли клiщ почав кусати її?..

Ван Лун вмiлими спритними рухами закотив шаровари на лiвiй нозi дiвчини. Ось вона, малесенька ранка бiля колiна! Звiдси клiщ смоктав кров.

- I ви не вiдчували нiчого, Галю? - здивовано спитав Микола Петрович.

Галя сердито трусонула головою: коли б то вона вiдчувала!

- Немає нiчого дивного, - заспокiйливо промовив Сокiл. Вiн уже взяв з аптечки дезинфiкуючу рiдину i обмивав нею ранку на нозi Галi. - Цiлком можливо, що ця порода клiщiв насамперед випускає якийсь сiк, видiлення своїх залоз. Такий сiк анестезує тiло в мiсцi укусу, робить його нечутливим до болю. Свого роду пристосування органiзму...

Вiн говорив веселим, життєрадiсним тоном, мабуть, бажаючи заспокоїти Галю, вiдвернути увагу дiвчини, яка дуже розхвилювалася. Галина розумiла це: звичайно, Вадим Сергiйович дуже дбайливий i милий!

- Я i потiм також не помiтила б, - сказала вона збентежено, - коли б не затерпла нога. От тодi я й звернула увагу... А вiн не отруйний, цей клiщ?

- Нi, нi, що ви! - заспокоював її Сокiл, залiплюючи ранку пластирем. От i все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно, клiщ не отруйний. Згадується менi, в природi взагалi не iснує отруйних клiщiв... на Землi, я маю на увазi. Але й тут, мабуть, також немає. А от як ця погань з'явилася тут в каютi? Адже не з Землi ми його привезли?

- Можливо, пробрався крiзь люк, коли ми з Ваном виходили чи поверталися, - висловив припущення Риндiн.

- Хм... трудно уявити собi, адже клiщi дуже малорухливi iстоти, заперечив Сокiл. - Ну, Галиночко, розвеселiться, люба! Зрозумiйте, нiчого особливого по сутi не сталося. Трохи вкусив вас клiщ. Ван зняв його. Ранку промито, залiплено. I все, бiльше нема чого думати. У життi й не таке трапляється. Навiщо звертати увагу на такi дрiбницi? Та я на вашому мiсцi вже забув би про все. Подумаєш, вкусив якийсь мiзерний клiщ! Дрiбниця!

- Дозволю собi зауважити: ще одна така дрiбниця сидить на вашiй власнiй нозi, Вадиме, - пролунав незворушний голос Ван Луна, який спокiйно закурював свою улюблену люльку, тепер уже без сторонньої допомоги.

- Де? Де? От мерзота! - аж пiдскочив стривожений Сокiл. Вiн люто вдарив себе рукою по нозi. Обличчя його перекосилося вiд гримаси огиди. З-пiд руки бризнула кров. Рiзкий удар роздавив клiща, який сидiв на нозi. Вадим заметушився: - Де дезинфекцiя? Куди я поставив пляшку? Мерщiй треба промити! Чорти ж його знають, що то за клiщi... насправдi, як неприємно, бридко...

- Гадаю, не варт звертати увагу, друже, - попихкуючи люлькою, так само спокiйно говорив Ван Лун, явно копiюючи попередню мову Сокола, звернену до Галi. - Трохи вкусив вас клiщ, трохи ви вбили його. Дрiбницi. Зовсiм, гм, дурниця, чи не так?

Сокiл сердито поглянув на Ван Луна, проте змовчав. Зате Галя смiялася на весь голос. Вона розумiла чудово, що не має права смiятися, адже Вадим Сергiйович говорив тодi все це, щоб заспокоїти її, пiдбадьорити... Але вже надто смiшно вiн одразу змiнився, коли дiло торкнулося його самого. А тут iще Ван Лун глузує з таким страшенно серйозним виглядом... I ось веде ще й далi, хоча б на хвилинку посмiхнувся: як вiн може так - жартувати i оком не моргнути!

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});