Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз - чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.
Гриць дивився на мене. Очі його палали.
- Ну що, козаче, де там твій фінансовий директор? - запитав я.
Він кивнув:
- Геніально! Коли він ще живий.
- Та живий. Зарізати і тут можна. Чорта його возить.
Я простягнув Грицеві пляшку пива. Він не відмовився.
- Так, - підсумував я, - починається друга серія. Тепер треба його звідти діставати.
А справа була в тім, що цивілізація Андромеди у стосунках із Землею поводилася дуже незалежно, навіть ексцентрично, коли завгодно. Хоча андромедяни і мали писемність, в їхній цивілізації вона не відігравала звичної нам ролі. «Ти мені друг, - пояснював їхній Президент нашому, - я тобі все віддам, нічого не пожалію. Ти мені ворог - я тебе вб’ю. Навіщо псувати папір?» Залізна логіка, чи не так? Саме через цю логіку з Андромедою не було підписано жодного папірця, який щось комусь гарантував би. Андромедяни не повертали нам злочинців, не давали політичного притулку, не підтримували дипломатичних стосунків, не засилали послів, а на наших не звертали жодної уваги. Вони взагалі все розуміли на рівні друг - не друг, і на будь-яку спробу з’ясувати подробиці тільки лапами розводили: мовляв, навіщо? Агенти, що працювали там, давали суперечливу, але абсолютно достовірну інформацію. Мене Бог милував від праці на Андромеді, але старий товариш Сагайдачний після року там видихнув: «Хріна розбереш!» І от тепер ці «друзі», судячи зі всього, вкрали нашого ріднесенького вуйка.
- До речі, а на дідька він їм знадобився? - спитав я у Гриця.
Він знову знизав плечима. Що то за чудова звичка для працівника УГС - низає плечима, і все. Золото - не хлопець!
- Українці на Андромеді є?
- Аякже! - відповів Гриць. - Вони навіть мають членство в ГУКу.
- А «Зоря» як?
Гриць замислився, наче пригадуючи:
- Відділення на Андромеді. І, здається, навіть не одне.
І тут над нашими головами пролунало з гучномовця:
- Лях викликає Мамая. Кабінет вісімсот перший. Повторюю…
Я звів очі. Ну що ж, добре, що викликає. Зараз я дам йому тирси за таку роботу. Дам, дам - дарма, що в начальство пропхався.
- Грицю, - сказав я підводячись, - зв’яжися з цією «Зорею» і з ГУКом, витруси з них душу, але хай зізнаються, які справи у них на Андромеді. Скажи, що ми не будемо шукати там їхнього вуйка, якщо вони не дадуть доброї наводки. Шахраї міжпланетні. Так, а іще перевір про всяк випадок тих двох, що вийшли з готелю - ім’я чи що воно там в них, - Гриць із сумнівом похитав головою. - Я розумію, що нічого не дасть, але ти все-таки перевір, для проформи.
Ми летіли на Андромеду. Я сидів, зручненько влаштувавшись у кріслі, і думав думу, за старою (шкідливою) звичкою попиваючи пиво. Гриць куняв поруч.
Я погомонів з Ляхом тоді, в кабінеті. Лях за цей час дуже змінився, обважнів, - певно, від тієї ж самої шкідливої звички, - набрав солідності і владного голосу.
- Не можете впоратись? - запитав я його.
Він посміхнувся:
- Хлопці молоді, старанні. Досвіду наберуться. Але ж у нас є золотий фонд. Такі люди, як ти, Мамаю.
- Психолог драний, - відповів я. - Ти не схожий на Мазепу, і на Лойолу не схожий. Ти схожий на війта, що під старість спився і розпустив громаду. Але я знайду твого клієнта. Я полечу на цю кляту Андромеду і знайду його там, просто щоб показати, як робляться справи, просто щоб хлопці не думали, що старі козаки всі зробилися такими лінивими кнурами, як ти.
- Він що, на Андромеді? - здивовано підвів брови Лях.
- Так, - сказав я. - Я за годину зробив те, із чим твої шмаркачі товклися три тижні. Ти мені даси надійний зв’язок на Андромеді, я привезу твого рудого вуйка і присягаюся, якщо мене ще раз потурбуєш, задавлю тебе голіруч. Прямо перед очі підлеглих.
Отак я йому тоді сказав, а тепер летів на Андромеду, щоби виконати першу половину погрози.
Гриць довго трусив «Зорю», ще довше - ГУК, але вони, немовби змовившись, твердили: нічого не знаємо, нічого не маємо, але вуйка нашого знайдіть. На них не вплинула навіть погроза залишити справу до бісової мами. Вони тільки дали адреси своїх представників на Андромеді і пообіцяли допомогу з фінансуванням за потреби. «Пиво будемо пити їхнім коштом, - сказав я, остаточно розлютившись. - Хай начуваються».
Я не мав сумнівів щодо того, чи знайдемо ми рудого вуйка. Знайдемо, звичайно. Хоча зачепитися абсолютно не було за що. Двоє андромедян, що вийшли тієї ночі з готелю, звичайно, записалися вигаданими іменами. А втім, навіть якщо б записалися справжніми, це б нічого не дало. На Андромеді, бачте, ім’я не є загальним ідентифікатором. Я б навіть сказав, що в них взагалі немає імен у нашому розумінні. Бо ім’я щирого андромедянина залежить від погоди, від пори доби, від настрою власника, від коефіцієнта переломлення атмосфери, від апетиту за сніданком і ще багато від чого, що нам тут просто не зрозуміти. На Андромеді за ім’ям можна було знайти тільки представників Землі, а решту… Отут саме і були головні суперечливості між даними агентури. Одні твердили, що андромедян треба відшукувати за кольором хвоста, інші - що за довжиною вух, треті - що їх взагалі відшукувати не треба, бо вони завжди самі з’являються, навіть коли не просиш. Єдиний, кого можна було сяк-так ідентифікувати, це Андромедянський Президент, та й те, здається, на Землю Президент прилітав не завжди один і той самий. Зрозуміло, що за таких умов відшукати там двох, які прилетіли з валізами три тижні тому… Здається, я трохи поквапився з погрозами.
На Андромеду я летів під виглядом заможного українського туриста, такого собі Петра Васильченка чи Василя Петриченка. Ні, таки, здається, Петра Васильченка. А Гриць, згідно з легендою, був моїм компаньйоном і трошки охоронцем - заможний турист за свої гроші міг собі дозволити найняти молодого хлопця в поміч і для розваги. Легенди розроблялись ретельно, бо андромедяни при всій їхній легковажності щодо власних імен, іноді влаштовували прибулим шмони за кращими земними традиціями.
Але цього разу нам пощастило, зореліт не шмонали взагалі. В порту нас зустрічав представник ГУКу, щоб допомагати у всьому - влаштуватись у готелі, їздити містом, показувати нам місцеві пам’ятки - ми ж туристи, та ще й впливові люди серед галактичного українства. Представник ГУКу в курсі не був, я наполягав на цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу як раз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.
- Петро Васильченко, - відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.
- Панько Боровий, - простягнув він мені руку. - Дуже радий.
Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».
- Бажаєте поснідати? - ґречно запропонував представник ГУКу.
Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.
- Знаєте, пане Паньку, - сказав я, - я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?
- О! - засміявся він. - З чим - з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.
Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете - із сиром, хочете - з картоплею, хочете - з вишнями, хочете - з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.
- Це чудово! - вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.
- Так, - погодився пан Панько. - Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.
І ми взялися до вареників.
Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому - біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.
- Пане Паньку, - почав я, витерши серветкою рота.
Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.
- Стецько, з вашої ласки, - сказав він.
- Як це? - не зрозумів я.
Гриць пробурчав собі під носа:
- Набравсь.
- Стецько, - повторив представник ГУКу, - Стецько Боровий.
І тут я зрозумів:
- А ви що?… Теж?
Він посміхнувся:
- Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…
- Скажи ее имя - Франсиско Голдман - Современная проза
- Паразитарий - Юрий Азаров - Современная проза
- Ексгумація міста - Світлана Поваляєва - Современная проза
- Скажи волкам, что я дома - Кэрол Брант - Современная проза
- Скажи любви «нет» - Фабио Воло - Современная проза
- Скажи мне что-нибудь на твоём языке - Виктория Токарева - Современная проза
- Всегда пред голосом твоим - Ричард Матесон - Современная проза
- Сад Финци-Концини - Джорджо Бассани - Современная проза
- Французский язык с Альбером Камю - Albert Сamus - Современная проза
- Message: Чусовая - Алексей Иванов - Современная проза