Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович

– Чому ти про це запитав?

Пепа прокинувся зі свого заціпеніння і відповів – не стільки їй, скільки лісові за вікном, усім його гілкам, що сполохано шмагали по вікнах машини:

– Хотілося знати, що при цьому відчувають.

Вона не зрозуміла, але він не став нічого пояснювати – про тіло, яке з нею кохалося, про споглядання його мертвим, про нерухомість і зсунуті докупи старі письмові столи. У нього не було слів, аби таке пояснити.

Жінки обов’язково плачуть, коли дивляться на мерця. У Пепи був досвід.

– Це я в усьому винна, – сказала Рома трохи пізніше. – Ти мусиш від мене піти. Я приношу смерть. Він уже другий, знаєш?

– Знаю. І тому нікуди не піду. Хочеться бути принаймні третім.

Вона не доцінила жарту, якщо це був жарт.

Минуло ще трохи часу, аби Пепа наважився випалити в повітря:

– Ти й зараз любиш його?

– Мені шкода, що він тепер сам. Усі ми лишаємось тут, і завтра свято, а його вже не буде.

– Усі ми лишаємось, але не так вже й надовго, – нагадав Пепа.

Він узяв її за лікоть і, продираючись їй до вуха крізь останню шпарину, десь між першим схлипом і першим здриганням плеча, видихнув єдине, що зміг:

– Хоч ми нічого про це не знаємо.

Дивно, але вона заспокоїлась.

Потім вони лишилися серед лісу тільки удвох: вухатий зарізяка по-каскадерськи розвернувся на тій самій галявині і висадив їх серед прив’ялих анемонів. На прощання відтарабанив щось ніби «вам туда, кілометрів сім, години за дві вилізете, завтра після трьох подають вертальот, вєщі пособирайте і ждіть, за вами прилетять, щоб до пожару вспіти», після чого, рвучко заклацнувши дверцю, попер звідки приїхав. Далеко вгорі, весь у призахідному світінні, чекав їхнього повернення всіяний сніговими плямами Дзиндзул з невиразною цяткою пансіонату на самому хребті.

Вони йшли під гору, часом подавали одне одному руку і підтримували на слизькому підйомі. Уже діставшись до нижчих ялівцевих чагарників, зупинилися трохи перепочити. Пепа роззирнувся по занімілих вершинах і сказав перше, що спало на думку:

– Насправді все може бути значно краще, ніж ми собі думаємо.

Закінчуючи

Карл-Йозеф Цумбруннен дивився на Карла-Йозефа Цумбруннена. Другий з них був тілом і лежав на докупи зсунутих письмових столах, від ніг до пояса вкритий рештками старої мішковини. Перший натомість був чимось іншим, значно тоншим. Цієї ночі настала мить його вивільнення. Йому було дивно бачити себе ззовні і не в дзеркалі: власне кажучи, йшлося про зіткнення двох найбільших таємниць існування – Смерті з Я.

Карл-Йозеф, той, що відокремився, перебував десь вище – можливо, на стелі. В кожному разі своє недавнє тіло він бачив згори: початок розпаду, перші плями на шкірі, подальші прояви теж цілком передбачувані – гнильна емфізема, трупна зелень, відшарування епідерміса з утворенням пухирів, заповнених сукровицею. Карл-Йозеф усе це знав, хоч ніколи не студіював патологічної анатомії. Але тепер він безмежно багато всього знав і розумів.

Чи почував жаль? Чи було йому в’язко у цій темряві, пронизаній місячним сяйвом знадвору?

Невідомо. Є лише певність того, що він не хотів і не міг довго тут зависати – його викликав Місяць. Зранку тіло повинні були відвантажити до Чортополя на судово-медичний розтин, хоча сам розтин не міг відбутися раніше понеділка, бо який в сраці анатом буде вам копирсатися в мертв’якові у Святу Неділю, та й понеділок під великим сумнівом, швидше за все у вівторок чи – ще краще – по Святах у середу, отже, зранку його лише мали доставити до холодильної камери, щоб зупинити процеси сапоніфікації. Але Карл-Йозеф усе одно вже зараз бачив, чим воно закінчиться: бліде світіння аргонових ламп, зимно-металеве побрязкування гострих предметів (холод є стерильність, а стерильність є холод!), скрупульозне заповнення протоколу в особливому, прошнурованому і скріпленому печаткою журналі, монотонна констатація відхилень і потенційних невиліковних захворювань, як і видобування з розтятого тіла всіляких річкових камінців, жабуриння, двох-трьох осикових потемнілих листків, блідих від слизу личинок і лялечок. А потім – Карл-Йозеф міг виразно побачити й таке – цинічне й недбале зашивання. Це коли відірваний тельбух нашвидкуруч приштуковується до пахвини чи кудись іще. Карл-Йозеф тепер міг бачити й ці грубезні суворі нитки, і циганську голку завдовжки з піволівця, і моргівську, не цілком сповна розуму санітарку (двадцять дев’ять років трудового стажу на одному місці!) з розповзлим бюстом, жовтими очима і тяжким формаліновим придихом.

Як фотограф, Карл-Йозеф любив темряву не менше від світла.

Але тепер він набув безліч нових можливостей: бачити, знати, відчувати. А також – проникати наскрізь, адже його структура відтепер була тоншою за найтонші структури матерії. Тож він без зусилля вийшов назовні – через стелю і дах колишньої гауптвахти. Він піднявся трохи вище над її дахом і тепер зміг охопити її всю, включно з двома вартовими мєнтами, що давили на масу в караульній прибудові (розкидані там і сям казенні шмотки, увімкнутий і до білого розжарений електронагрівач типу казьол, заставлений гранчаками, недоспорожненими пляшками, недоїдками й недокурками столик, касетний магнітофон «Весна», два заряджені і приперті до стіни калашніки, два спітнілі від сну мєнти на одному тапчані в самих лише калісонах – ні, не гомики, а двоюрідні брати, родина, Микуляк Іван і Дракуляк Штефан). Вони мали охороняти цей труп до завтрашнього ранку. Вони й охороняли його.

Карл-Йозеф уперше відчув щось на кшталт дивної болісної полегкості, коли йому вдалося – знову ж таки без жодних зусиль – рушити вгору й досягнути так званої висоти пташиного польоту. Він опинився в самому потоці місячного світла, щільного і якогось аж навіть намацального. Місяць на небі ще здавався повним, від чого трохи зловісним, хоч насправді мить його повняви настала ще в середу, а зараз він уже йшов на спад, і про це було достеменно відомо всім церковним астрономам. Карлові-Йозефові теж. Він по-риб’ячому крутнувся у світляному струмені й на невизначену хвилину (час для нього вже був чимось іншим) завмер. І жодних окулярів, подумалось йому, жодних біноклів, лінз, додаткових діоптріїв. Він бачив тепер наскрізь і до глибин – на всьому відкритому його Окові просторі.

Наприклад, як росте трава, як нафта струмує трубами, як риба пливе річками й потоками, за течією і проти. Або скелети на дні засипаних печер і черепи на дні завалених криниць. Чи, скажімо, незліченні TIR’и, завмерлі у довжелезних чергах перед прикордонними переїздами з напівживими-напівзадушеними пакистанцями (цього разу він був певен, що то не банґладешці, а пакистанці), котрі штабелями лежали й не ворушилися під підлогою.

Він також бачив тисячі освітлених ізсередини церков – по всій країні.

Карл-Йозеф Цумбруннен описав невелике коло над долиною Річки і, не вагаючись, узяв напрям на Трансільванію. Цього не можна пояснити – це залишається тільки приймати як даність. Мерці здебільшого мандрують на захід. У пам’яті виникла дитяча забава в пілота і чомусь – як легко стрибалось у воду, в найзеленіші теплі річкові нетрі в околицях водяного млина.