Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

– Горпино Степанівно, Горпино Степанівно… – докірливо похитав головою Сергій. – То це ви вже, значить, бабі Мотрі, баба Мотря бабі Парасці, і так далі. То, мабуть, вже все село знає про мене?

– А що тут такого, – трохи навіть ображено відповіла бабця, – ти що хотів тут жити, працювати й щоб ніхто ніколи не дізнався про твою тут присутність?

– Та ні, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як самі розумієте, я взагалі то не надто тішуся зайвими про себе розмовами. А крім того ви мені ще нагадали, що я вже тут у вас давно в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, і буде воно якось, мабуть, не зовсім зрозуміло, якщо все село вже буде знати, що я давно приїхав, а отець Михайло про це й не знатиме, а дізнається теж із чуток від своїх сусідів. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.

– Он ти про що. Не переймайся. Нічого страшного немає в тому, що ти не відразу по приїзді прийшов до отця Михайла. Адже ж річ в тім, що отець ще до обіду поїхав до одного з наших прихожан, який живе далеченько звідси – дружині його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А втім, він вже невдовзі має й приїхати.

– То коли він поїхав автобусом чи електричкою, так ми й точно можемо знати, о котрій годині він має приїхати – розклад руху вам же, напевне, відомий.

– Та ні, отець Михайло поїхав власним автомобілем. До Семена Бондаря так просто не доберешся, до їхнього села ні електричка, ні автобус не ходять.

Сергій, невідомо чому, був якось трохи прикро вражений звісткою про те, що отець Михайло, виявляється, має власне авто. Якось це не зовсім в’язалося з його власними переконаннями й уявленнями про те, яким повинен бути духовний наставник, і як він повинен себе поводити в такий скрутний для народу час, як зараз. Та й якось не схоже було це на того побожного чоловіка, отця Михайла, який особисто приїздив до Києва умовляти Сергія зайнятися розписом їхнього храму. Отець Михайло тоді дійсно таки справив таке враження на Сергія, що той негайно вирішив тут таки їхати в село Веселе, відклавши всі свої справи. А втім, отцеві Михайлові, зважаючи на розпорошеність його пастви по далеких селах, і справді таки просто необхідний був автомобіль, вирішив Сергій. «Та й взагалі, – думав він собі, – автомобіль в наш час – це ж не розкіш, а засіб пересування, і мати автомобіль в наш час – це, взагалі то, те ж саме, що мати, наприклад, холодильник, чи телевізор, це просто необхідна в домі річ», – старався Сергій сам себе переконати й погамувати неприємне почуття, що він нібито у чомусь незаслужено звинуватив достойну людину, але тут же подумки розсміявся над своїми переконуваннями самого себе, згадавши, що це якраз його мама такими самими словами переконувала самого Сергія, умовляючи придбати хоч якийсь автомобіль, а він у відповідь на це незворушно доводив, що в час, коли весь народ, можна сказати, бідує, мати всілякі розкоші, в тому числі й автомобіль, просто непристойно. Мабуть мама таки була права, називаючи Сергія занадто вже вимогливим до людської природи, і доводячи, що такий його юнацький максималізм просто таки не личить такому дорослому, можна сказати, вже в літах, чоловікові.

– … То ти чуєш, що я тобі кажу, – вивів Сергія з його легкої задуми голос Горпини Степанівни, – чи про що ти зараз оце думаєш?

– Так, так, вибачте, Горпино Степанівно, задумався трохи, це зі мною буває іноді. Але нам, художникам, таке треба вибачати, самі розумієте. Так що ви мені хотіли сказати?

– Та я кажу, що залишайся в мене жити, поки будеш у нас. Місця в мене в хаті вистачає, їсти-пити є що, та й молочко, що тобі так сподобалося поряд, і храм тут таки під боком, та ще й тут таки поряд, – бабуся показала рукою, – просто перейдеш доріжкою через мій город – і Дніпро, купайся скільки завгодно.

– Так, так умови просто чудові, що там і казати, – завагався якось Сергій. – Я б, звичайно, не проти.

– То в чому ж річ? – бабця помітила його нерішучість.

– Просто, розумієте, я взагалі то думав зупинитися в отця Михайла. Наскільки я зрозумів з нашої з ним розмови, він теж такої думки, він же одинак, живе самотою, як я зрозумів? Це по-перше. А по-друге, ви ж самі, Горпино Степанівно, говорили, що до вас приїжджають ваші рідні, щоб допомогти вам по господарству – чи не заважатиму я в такому разі їм і вам?

– Он ти про що. То щодо отця Михайла, він дійсно таки одинак, як померла його дружина, Ольга Петрівна, то з тих пір Михайло Архипович, отця Михайла нашого, якщо не знаєш, звати так, Михайло Архипович Князенко.

– Так, так, звичайно, знаю.

– Так от, він, виходить так що й справді одинак. Але ж покійна його дружина залишила Михайлові Архиповичу донечку, Оксану.

– Але ж, як мені відомо, вона черниця?

– Так, так, правда твоя, Оксаночка у нас в Христових наречених ходить, прикликав її Господь до служіння. Але ж монастир – не в’язниця, і Оксана частенько відвідує батька, а іноді й довгенько таки живе тут у нього, коли треба допомогти по господарству. А зараз – вам, міським жителям, це, мабуть, невідомо – саме час поратися на городі – травень – і огірочки треба посадити, і помідорчики, пополивати все, поки прийметься добре, та й картопельку прополоти та обгорнути саме час, і все таке інше. Одне слово, тут вона якраз зараз, Оксана, у батька живе й порається по господарству. А щодо моїх рідних, то вони дійсно приїжджають до мене на поміч, але приїжджають вони не надовго, зазвичай на вихідні, і місця, хоч і хата моя видається невеликою, вистачає всім, і в хаті на долівці стелемось, і ще й прибудівля за хатою є, раніше, коли я тримала корову, там сіно було, і всі так любили виспатись на сіні, а тепер там стоять ліжка, і влітку теж дуже гарно там спати на свіжому повітрі. Так що, як наїдуть мої, то місця всім вистачає, і тобі вистачить – одним менше, одним більше, ніхто й не помітить.

– Що ж, переконали, – Сергій розвів руками, – я з великим задоволенням залишуся у вас, якщо отець Михайло не буде проти цього, якщо він не образиться на те, що я зупинюся не в нього.

– А чого б йому бути проти, чого б йому ображатися? Та й Оксаночка ж зараз якраз тут живе.

– Та й вам же, Горпино Степанівно, зайва копійчина не завадить, пенсія ж у вас не дуже…

– Яка пенсія, яка зайва копійчина, я щось не второпаю про що ти це говориш.

– Та за квартиру ж я вам заплачу. Що ж я тут даром житиму, турбуватиму вас. Обіди мені ще ж треба готувати…

– Ти що образити мене хочеш? Заплатить він мені! – обурено, наче їй запропонували щось непристойне, вигукнула бабця. – Та як у тебе язик повернувся! Ти он яку справу приїхав до нас робити, до нас як поставився, а я буду з тебе гроші брати?

– Вибачте, вибачте, – примирливо підняв руки догори Сергій, – я не хотів вас образити.

– Та чи ви тут сваритеся вже, такими вже рідними стали, що вже й сварка між вами, – і Сергій, і Горпина Степанівна одночасно повернули голови в напрямку вхідних дверей, де на порозі з’явилася опасиста кругловида жінка років шестидесяти в строкатому платті.

– А-а-а, ось і Мотя прийшла, – кивнула в бік жінки Горпина Степанівна. – Це ж сусідка моя, Мотря Микитівна, це ж вона, Сергію, пригощала тебе молочком.

– Так, так, – радісно закивала у відповідь сусідка, – оце забігла на хвильку поцікавитися, чи сподобалося вам моє молочко.

Сергій з Горпиною Степанівною порозуміло перезирнулися, даючи одне одному знати, що вони обидва добре втямили причину Мотиного приходу: було цілком ясно, що Мотря Микитівна після приходу Горпини Степанівни, коли дізналася про Сергія, відразу ж подалася по селу розповсюджувати сенсаційну звістку про приїзд знаменитого художника, який буде розписувати їхній храм, – ще б пак, розповісти односельчанам першою про таке! Але розповідаючи про Сергія, Мотря Микитівна, мабуть, не змогла таки втриматися від того, щоб хоч декілька разів не сказати таку спокусливу сакраментальну фразу «сама його бачила», хоча й говорила вона це, очевидно, як добросовісна оповісниця, не без докору сумління. І ось, щоб заспокоїти своє, трохи постраждале сумління, Мотря Микитівна й прийшла зараз до сусідки, щоб і насправді таки на власні очі побачити Сергія.

– Та ти заходь, заходь, Мотю, проходь, сідай, – запрошувала баба Горпина сусідку, яку втім можна було й не запрошувати, вона й так пройшла до столу, відсунула стілець і присіла біля столу. – А ми оце з Серьожею, – посміхнулася Горпина Степанівна в бік Сергія, підкреслюючи перед сусідкою таким звертанням до знаменитого художника дружні з ним відносини, – трохи дійсно таки не порозумілися, трохи справді не посварилися. Ти тільки уяви собі, Мотю, говорить, що заплатить мені за квартиру, якщо житиме тут у мене, поки розписуватиме наш храм! Уявляєш собі таке?

– Оце так. Оце ви, справді таки, придумали, – широко розплющеними від здивування очима подивилася Мотя на Сергія, як на якогось незрозумілого дивака. – Та що ж ми тут бузувіри якісь, чи що. Будемо ще й гроші з вас дерти? Оце так!