Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

Звіробій познімав замки, звільнив клямки, підняв трішечки віко, аби впевнитись, що його більше ніщо не тримає і, відступивши від скрині на кілька кроків, знаком підкликав до себе делавара.

— Це сімейна скриня, Джудіт, — сказав він, — і дуже можливо, що в ній зберігаються сімейні секрети. Ми із Змієм підемо в ковчег поглянути на човники та весла, а ви пошукайте самі, чи не знайдете в скрині речей, придатних для викупу. Коли закінчите, гукніть нас, і тоді ми разом подумаємо, чого ті речі варті.

— Заждіть, Звіробою! — вигукнула дівчина, тільки-но мисливець ступив до дверей. — Я не візьму в руки жодної речі, якщо вас не буде. Батько й Гетті таїли від мене, що в ній лежить, а я надто горда, щоб копатися в їхніх засекречених скарбах інакше, як тільки заради їхнього ж добра. Але сама я нізащо не загляну в цю скриню. Залишайтеся зо мною. Мені потрібні свідки.

— Мені здається, Змію, що дівчина каже слушно. Взаємна довіра — це запорука безпеки, але довірливість примушує нас бути обережними. Джудіт має право просити нас бути їй свідками. І якщо скриня ховає якісь таємниці майстра Гаттера, хай уже про них знатимуть два юнаки, що, як ніхто, вміють мовчати… Ми залишаємось з вами, Джудіт, але спершу дозвольте нам подивитись на озеро й на берег, бо такого величезного рундука не спорожниш за одну хвилину.

Чоловіки вийшли на платформу. Звіробій почав озирати берег у прозорну трубу, а делавар — пильно обдивлятися озеро й ліс, шукаючи найменших ознак, які могли б викрити підступи ворогів. Але не помітивши нічого підозрілого й упевнившись, що їм тим часом ніщо не загрожує, всі троє знову зібралися коло скрині з наміром негайно підняти її віко.

Скільки Джудіт себе пам'ятала, вона завжди відчувала якусь нез'ясовну повагу до тої скрині. Ні батько, ні мати не згадували про неї в присутності дівчини, ніби уклали між собою мовчазну угоду ніколи не говорити про речі, що лежали поруч або й на її вікові, щоб не було бодай натяку на саму скриню. Джудіт так до цього звикла, що їй не здавалося це дивним. І тільки недавно вона замислилася над цією незвичайною обставиною. Але між Гаттером та старшою дочкою ніколи не було такої близькості, щоб вони звіряли одне одному свої таємниці. Часом він бував добрий і привітний, хоч взагалі з усіма, й особливо з Джудіт, поводився суворо й похмуро. Його владність глушила в дівчині довірливість і простоту взаємин, з якими вона тяглася до нього. Загадкова скриня від дитинства стала для Джудіт неприступною сімейною святинею, про яку заборонялося навіть говорити. І тільки оце аж тепер настав усе-таки час, коли таємниця цієї святині мала розкритися сама собою.

Помітивши, що обидва приятелі з мовчазною увагою стежать за всіма її рухами, Джудіт поклала руку на віко і спробувала його підняти. Її зусилля, однак, виявилися марними, хоч усі засуви було знято. Дівчині уявилося, ніби якась надприродна сила не дозволяє їй довести до кінця це святотатство.

— Я не можу підняти віко, Звіробою, — сказала вона. — Чи не краще відмовитись од цієї спроби і придумати інший спосіб визволити бранців?

— Ні, Джудіт, цього не треба робити. Нема надійнішого і легшого способу, як добрий викуп, — відповів молодий мисливець. — Що ж до віка, то його утримує власна вага, бо на диво важке дерево, ще й окуте залізом.

Сказавши це, Звіробій сам узявся за віко, відкинув його до стіни і надійно підпер, щоб воно, бува, не впало назад. Джудіт уся тремтіла, вперше зазираючи в скриню, і відчула полегкість, коли помітила, що шмат парусини, ретельно підіткнутий з усіх боків, ховає все, що під ним. Скриня була натоптана майже вщерть, бо парусина лежала тільки на цаль нижче віка.

— Напхом напхано, — мовив Звіробій, і собі зазираючи всередину. — Треба братися до діла з розумом та не хапаючись. Змію, принеси-но сюди пару табуреток, а я тим часом простелю на підлогу ковдру. Тоді вже й почнемо нашу роботу спокійно і з комфортом.

Делавар виконав наказ. Звіробій шанобливо присунув табуретку Джудіт, сам умостився на другій і почав стягати парусинове покриття. Він робив це рішуче, але обережно, ніби боявся пошкодити ламкі речі, що могли зберігатися всередині.

Коли прибрали парусину, перше, що побачили наші герої, були різні речі чоловічого туалету. Всі з тонкого сукна, всі, відповідно до тогочасної моди, яскраві й багато оздоблені. Чоловіків особливо вразив малиновий каптан з петельками, обшитими золотим позументом. Однак це був не військовий мундир, а цивільне вбрання, що належало до тої епохи, коли суспільне становище більше ніж у наш час відбивалося на одязі. Коли розгорнули каптан, Чингачгук не втримався від захопленого вигуку, бо, хоч він і звик владати собою, пишність одежини просто приголомшила індіянина. Звіробій рвучко обернувся й окинув невдоволеним поглядом друга, осуджуючи його за цю мимовільну слабість. Потім, як завжди, коли він стикався з сліпою владою почуттів, молодий мисливець пробубонів сам до себе:

— Така вже в нього вдача! Червоношкірий любить виряджатися, і не можна його за це винуватити. Це незвичайний одяг, а незвичайні речі викликають незвичайні почуття… Я гадаю, що це нам стане в пригоді, Джудіт, бо жодне індіянське серце в усій Америці не встоїть перед такими барвами і таким блиском. Якщо цей каптан було пошито для вашого батька, то ви від нього успадкували пристрасть до пишних уборів.

— Цей каптан ніколи не призначався моєму батькові,— швидко відповіла дівчина. — Він страшенно задовгий, а мій батько невисокий на зріст і опасистий.

— Ай так, сукна пішло доволі, і золотого шитва не жаліли, — відповів Звіробій з властивим йому безгучним веселим сміхом. — Змію, цю одежину пошито на людину твоєї статури, і мені б хотілося подивитись її на твоїх плечах.

Чингачгука не треба було умовляти. Миттю скинувши грубу поношену куртку Гаттера, він натяг на себе каптан, що призначався якомусь знатному дворянинові. Це виглядало досить смішно. Та ж люди рідко коли помічають недоладності в своїй зовнішності й поведінці,— і делавар з серйозною цікавістю почав вивчати свою оновлену особу в дешевому люстерку, перед яким звичайно голився Гаттер. Він згадав про Уа-та-Уа, і слід признатися, хоч це й не вельми подоба суворому воїнові,— йому закортіло постати перед своєю коханою в усьому небаченому блиску.

— Роздягайся, Змію, роздягайся! — вів далі невблаганний Звіробій. — Такі каптани не для нашого брата. Твоя натура вимагає бойового розмалювання, соколиних пер, ковдр та вампума, а моя — хутряної куртки, тугих гамаш і міцних мокасинів. Так, мокасинів, Джудіт! Хоч ми білі, але живемо серед лісів і тому змушені пристосовуватися до лісових порядків ради зручності та дешевизни.

— Не розумію, Звіробою, чому одна людина може носити малиновий каптан, а інша ні,— заперечила дівчина. — Мені дуже кортить подивитись на вас у цьому пишному вбранні.

— Подивитись на мене в каптані, шитому на лорда? Ні, Джудіт, вам доведеться чекати, поки я зовсім виживу з розуму. Ні-ні, дівчино, я не зраджу своїх звичок, з ними жив, з ними й помру, або ж не дай мені доля більше ніколи не встрелити жодного оленя і не спіймати жодного лосося. Чим я завинив перед вами? Чому ви хочете бачити мене в одязі франта, Джудіт?

— Я вважаю, Звіробою, що не тільки молоді франти з форту з брехливими язиками і брехливими серцями мають право виряджатися. Правдивість, щирість і чесність також можуть вимагати для себе почестей і відзнак.

— А яка то буде для мене почесть, Джудіт, якщо я виряджусь у все строкате та червоне, мов той вождь мінгів, який щойно одержав подарунки з Квебека?[37] Ні-ні, хай уже я залишусь таким, який є зроду, — від переодягання все одно кращим не станеш… Поклади каптан на ковдру, Змію, та заглянемо глибше в цю скриню.

Спокусливе одіння, яке, звісно, ніколи не призначалось для Гаттера, відклали набік, і огляд тривав далі. Витягли кілька чоловічих костюмів, так само розкішних, як і каптан, а за ними пішли речі жіночого туалету. Враз привернула увагу прегарна парчева сукня, трохи попсована недбалим зберіганням. Тепер мимовільний вигук захоплення зірвався з уст Джудіт. Дівчину страшенно вабили убрання, але їй ніколи ще не доводилось бачити таких дорогих і яскравих матерій навіть у дружин офіцерів та інших дам, що жили за стінами форту. Її охопив майже дитячий захват, і вона забажала негайно приміряти сукню, що аж ніяк не пасувала до її звичок та умов життя. Вона побігла в спальню, і там, хутенько скинувши чудово привченими до цього руками своє охайне лляне платтячко, огорнула себе в яснобарвну парчу. Сукню немовби й шили саме на Джудіт, і, певно, важко було б знайти іншу красуню, на якій прекрасна тканина отак заграла б усім багатством своїх відтінків. Коли Джудіт повернулася, Звіробій і Чингачгук здивовано посхоплювались на ноги й одночасним вигуком висловили таке щире захоплення, що очі Джудіт заблищали, а щоки запашіли рум'янцем тріумфу. Але, удавши, ніби вона не помічає, яке враження справила на чоловіків, дівчина знову сіла з величавістю королеви й забажала продовжити огляд скрині.