Реальна загроза - Олег Авраменко

— Але ви з ним не згодні?

— Категорично. По-перше, новий путч, як і попередній, приречений на поразку, в цьому я не сумніваюсь. А по-друге, навіть якщо станеться неймовірне і заколотники прийдуть до влади, то вони так глибоко загрузнуть у внутрішніх проблемах, що їм буде не до захисту Ютланда. Позавчора ввечері ми з адміралом сперечались аж захрипли, проте кожен залишився при своїй думці.

— А у вас є альтернатива? — з надією запитав я.

— Вона напрошується сама собою. Не найкраща, звичайно… Хоча, це ще як подивитися.

— Земля? — припустив я.

— Якщо маєш на увазі земний уряд, то ні. Але моя пропозиція справді пов’язана з Землею. Це єдина сила, здатна забезпечити Ютланду мирне існування. З будь-яким іншим союзником, навіть найвірнішим і найнадійнішим, планета приречена перебувати під постійною загрозою війни. Та, на жаль, Земля — союзна держава. Рішення з питань зовнішньої політики там приймається шляхом узгодження позицій усіх суб’єктів Конфедерації, а це дуже тривала процедура. Поки йтимуть переговори, майже напевно станеться витік інформації, і всі дізнаються про походження ендокринолу. Коли ж навколо Ютланда виникне конфліктна ситуація, земляни не квапитимуться зі своїм втручанням, а вирішать дочекатися, чим усе закінчиться. Інша річ — і в цьому полягає моя ідея — запропонувати найбільшим фармацевтичним компаніям Землі концесію на виробництво ендокринолу. Не сумніваюсь, що вони без найменших зволікань ухопляться за цю пропозицію. Тоді й у земного уряду розв’яжуться руки — безпека Ютланда з питання міжнародних відносин перейде у площину захисту економічних інтересів. А тут земляни діють швидко й рішуче. Гадаю, їм навіть не знадобиться надсилати сюди війська. Сам факт укладення угоди про концесію убезпечить Ютланд від можливої агресії. Ніхто не ризикне виступити проти Землі.

— Непогана ідея, — зауважив я. — Проте я певен, що батько сприйняв її в багнети. Навіть спробую вгадати що він сказав: „Не дозволю продавати планету плутократам!“

Павлов мимохіть посміхнувся:

— Майже вгадав. Правда, замість „плутократів“ він вжив вираз „акули капіталізму“, але це деталі. Виявляється, ти пам’ятаєш свого батька краще, ніж я думав. — Капітан відсунув убік порожню чашку. — Ну що, Александре, підемо навідаємось до наших? Повір, вони не тримають на тебе зла через те, що ти син Бруно Шнайдера.

Я вже збирався погодитись, але дещо пригадав.

— Стривайте, сер. Я хотів би з’ясувати ще один момент. Ви сказали, що „Маріана“ — єдиний викрадений корабель. Це, часом, не через мене? Ну, в тому сенсі, щоб привезти мене сюди.

— Щодо цього не переймайся, — заспокоїв мене Павлов. — Корабель планували викрасти ще до твоєї появи, а ти просто дуже доречно підвернувся Фаулерові, тому він вирішив не втрачати слушної нагоди. За інших обставин тебе довелося б силоміць доправляти на Ютланд через одну з перевалочних баз. А стосовно „Маріани“, то її викрали винятково через мене.

— Як це?

— Хитрий задум адмірала Шнайдера. Він хотів відрізати мені шлях до відступу — і досяг цього. Тепер, пам’ятаючи моє минуле, на Октавії не повірять, що я непричетний до викрадення. Навіть серед команди „Маріани“ багато хто впевнений, що група Алавеса діяла з моєї згоди. Чим би не закінчилась уся ця історія, одне я знаю точно: назад в Астроекспедицію мене не візьмуть.

„Мене також,“ — подумав я. — „І Яну…“

— Зрозуміло. Тепер ви в пастці — або працювати на мого батька, або взагалі лишитися без роботи. А він знав, що ви змінили свої переконання?

— Так, знав. Але сказав, що мої політичні погляди його не цікавлять. Йому потрібен мій, гм, професіоналізм… Як він висловився, „високий професіоналізм і глибоке стратегічне мислення“. — Вперше я побачив Павлова зніяковілим. — Ти, мабуть, знаєш, що твій батько особисто очолює Генеральний Штаб Збройних Сил Ютланда. Так от, він хоче, щоб я став його правою рукою — начальником космічних операцій. Тобто, головнокомандувачем усіма Військово-Космічними Силами — і Зоряним Флотом, і Угрупованням Планетарної Оборони, і Корпусом Космічної Піхоти, і Космічною Гвардією.

— Ого! — вражено промовив я.

Хоча, якщо подумати, це була не така вже й дивина. Я неодноразово чув від різних людей, що капітан Павлов уже давно заслужив адміральські погони, причому далеко не з однією зіркою. А ще казали, що під час служби у військовому флоті він подавав великі надії і, якби не участь у путчі, зараз міг би займати одну з найвищих командних посад в Ериданських ВКС…

— І що ви відповіли? — запитав я трохи згодом.

— Спочатку категоричне „ні“. Але адмірал продовжував наполягати, і… Словом, учора я сказав, що погоджусь, але за однієї умови: він раз і назавжди відмовиться від планів державного перевороту на Октавії. Я не маю наміру брати участі, ні прямим, ні опосередкованим чином, у цій бездарній, безперспективній і кривавій авантюрі.

— А що батько?

— Він до цього не готовий. Йому миліше влаштувати бійню, аніж укласти мирну і взаємовигідну домосленість з „акулами капіталізму“. Проте я не збираюсь поступатися. Поки він носиться зі своїми безглуздими путчиськими задумами, я поза грою. Не дозволю йому використовувати мене.

Після дейких вагань я сказав:

— А проте, він уже вас використав. І то дуже конкретно.

— Як? Коли?

— Та оце зараз, — пояснив я, — в розмові зі мною. Я все дивувався, чому батько не нав’язується до мене з поясненнями, не намагається виправдатись, розповісти про мотиви своїх учинків. А він чудово розумів, що кожне його слово я сприйматиму з осторогою, піддаватиму сумніву будь-яке його твердження. Тому просто чекав, поки ми з вами зустрінемось і поговоримо. Він знав, що я довіряю вам і ціную вашу думку. А також знав, що ви будете зі мною відвертими і чесно відповісте на всі мої запитання. Нічого більше йому й не треба.

Павлов досадливо поморщився.

— От чорт!… Це дуже схоже на правду, мене справді використали. Втім, якби адмірал прямо попросив поговорити з тобою, я б не відмовився.

— Але тоді б ви чесно попередили мене, що чините так на його прохання. А це змусило б мене засумніватися в вашій відвертості й неупередженості.

Капітан тихо зітхнув:

— Маєш рацію, Александре. Твій батько — хитра бестія.

7

Не можна сказати, що після розмови з Павловим моє ставлення до батька кардинально змінилося. Але ворожість почала потроху згасати, я став більш терплячим і терпимим до нього. Якщо раніше я звинувачував його геть в усьому без розбору, то тепер мої претензії набули конкретних обрисів і зводилися до трьох пунктів. По-перше, він був організатором фашистського заколоту на Октавії сімнадцять з половиною років тому. По-друге, він готував новий путч. По-третє, за його наказом було викрадено фрегат „Маріана“.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});