Карти на стіл - Крісті Агата

– Ну, він навряд чи схожий на Шерлока, – сказала Рода. – Гадаю, колись давно він, можливо, міг похвалитися своїм розумом, але зараз він зовсім утратив глузд. Йому ж уже десь за шістдесят. Ох, Енн, ну ходімо вже зустрінемося з тим стариганем. Він може розповісти неймовірні речі про решту трьох.

– Ну гаразд, – здалася Енн і додала: – А ти таки отримуєш неймовірне задоволення від усього цього, Родо.

– Мабуть, тому, що це сталося не зі мною, – відповіла та. – А ти, Енн, роззява. Хіба ти не могла підвести очі в потрібну мить? Зробила б так, то жила б усе життя як герцогиня, шантажуючи вбивцю.

Тож о третій годині пополудні того самого дня Рода Довз та Енн Мередіт уже сиділи, виструнчивши спини, на кріслах в охайній вітальні Еркюля Пуаро, попиваючи ожиновий сироп (який їм зовсім не подобався, але від якого вони не могли відмовитися із ввічливості) зі старомодних келихів.

– З вашого боку було надзвичайно люб’язно прийняти моє запрошення, мадемуазель, – сказав Пуаро.

– Я буду рада, якщо мені вдасться хоч чимось допомогти, – невиразно пробурмотіла Енн.

– Я хотів попрохати вас задіяти вашу пам’ять.

– Пам’ять?

– Саме так. Я вже запитував про це місіс Лоррімер, доктора Робертса й майора Деспарда. І ніхто з них, на жаль, не дав мені тієї відповіді, на яку я сподівався.

Дівчина продовжувала дивитися на нього, не розуміючи, до чого він хилить.

– Я хочу, щоб ви, мадемуазель, повернулися думками до вітальні містера Шайтани, де ви грали в бридж того вечора.

Її обличчям прокотилася тінь страшенної втоми. Невже цей кошмар ніколи не закінчиться?

Пуаро помітив цю моментну зміну виразу її обличчя.

– C’est pénible, n’est ce pas?[54] Тут немає нічого дивного. Така юна особа, як ви, раптом уперше в житті втягнута у вир жахливих речей. Ви, мабуть, ніколи раніше не бачили насильницької смерті.

Рода зачовгала ногами по підлозі, відчуваючи невелике збентеження.

– Почнімо? – сказала Енн.

– Пориньте думками назад. Я хочу, щоб ви пригадали, що саме ви бачили в тій кімнаті.

Дівчина подивилася на нього підозріливим поглядом.

– Я вас не зовсім розумію.

– Все просто. Стільці, столи, декор, шпалери, штори, камінні прибори. Ви бачили всі ці речі. То чи можете ви їх описати?

– Зрозуміло. – Енн завагалася на мить і насупила обличчя. – Це нелегко. Не думаю, що я справді зможу згадати. Я не пригадаю, які там були шпалери. Стіни, здається були пофарбовані в якийсь нейтральний колір. На підлозі були килими. Ще там був рояль. – Вона похитала головою. – Я дійсно більше не можу нічого згадати.

– Але ви навіть не намагаєтеся, мадемуазель. Ви точно мусили запам’ятати якісь предмети, прикраси чи антикварні дрібнички.

– Пам’ятаю скриньку з єгипетськими прикрасами, – повільно промовила Енн. – Вона стояла біля вікна.

– Так-так, у протилежному кутку кімнати від столу, на якому лежав стилет.

Енн глипнула на нього очима.

– Я взагалі не маю уявлення, на якому столі він лежав.

«Pas si bête[55], – прокоментував про себе Пуаро. – Але й Еркюль Пуаро теж не дурний! Якби вона знала мене краще, то зрозуміла б, що свої справжні piège[56] я розставляю набагато делікатніше!»

Вголос детектив сказав:

– Кажете, що пам’ятаєте скриньку з єгипетськими прикрасами?

Енн відповіла з певним пожвавленням у голосі:

– Так, деякі з них були справді чудові. Сині з червоними. Емальовані. Кілька гарненьких перснів. А ще скарабеї, але вони мені не дуже до вподоби.

– Містер Шайтана був знаним колекціонером, – пробурмотів Пуаро.

– Мабуть, так, – погодилась Енн. – Кімната рясніла різними речами, аж очі розбігалися.

– Так розбігалися, що ви навіть не можете назвати нічого більше, що привернуло вашу увагу?

Дівчина ледь усміхнулася й сказала:

– Хіба що ще вазу з хризантемами, в якій уже давно пора було змінити воду.

– О, так, слуги часто забувають про такі речі.

Пуаро замовк на хвилину-другу, тож Енн, порушуючи тишу, несміливо промовила:

– Боюся, я не помітила того, на що ви сподівалися.

Бельгієць ласкаво всміхнувся.

– Це не важливо, mon enfant[57]. Власне кажучи, я на це не сильно розраховував. Скажіть, будь ласка, чи бачилися ви останнім часом із нашим бравим майором Деспардом?

Пуаро побачив, як її щік торкнувся делікатний рум’янець.

– Він сказав, що згодом навідається до нас знову, – відповіла Енн.

– Але він цього не робив! – втрутилася Рода. – Ми з Енн у цьому впевнені.

Детектив лиш блимнув на них очима.

– Як чудово, що йому вдалося переконати двох таких чарівних леді у своїй невинності.

«О Боже, – подумала Рода. – Він збирається поводитись як типовий француз, а мені від цього стає аж незручно».

Вона підвелася й почала розглядати гравюри на стінах.

– Це чудові роботи, – сказала дівчина.

– Так-так, непогані, – відповів Пуаро.

Він завагався, дивлячись на Енн.

– Мадемуазель, – нарешті озвався він. – Я хотів запитати вас, чи не могли б ви мені з дечим допомогти. Це вже зовсім не стосується теми вбивства, цілком приватне прохання.

Енн мала трохи здивований вигляд. Чоловічок продовжував говорити дещо збентежено.

– Розумієте, Різдво не за горами. А мені треба запастися подарунками для племінниць і двоюрідних онучок. Трохи важко розібратися, що нині подобається юним леді, адже мої смаки, на жаль, доволі старомодні.

– Чим я можу вам допомогти? – ласкавим тоном запитала Енн.

– От шовкові панчохи, наприклад. Це хороший подарунок?

– Так, звичайно. Завжди приємно, коли дарують панчохи.

– Мені аж від душі відлягло. Отож про що я хотів вас попрохати. Я придбав кілька пар панчіх різних кольорів. Тут, гадаю, близько п’ятнадцяти чи шістнадцяти пар. Чи можу я вас попросити поглянути на них і відкласти десь із пів дюжини тих, які вам найбільше сподобаються?

– Звісно, – сказала, підсміюючись, Енн, встаючи зі свого місця.

Пуаро провів дівчину до столу в алькові, який був завалений найрізноманітнішим причандаллям. Якби вона лише знала, наскільки цей безлад разюче не відповідав знаній охайності й акуратності Еркюля Пуаро. Там повсюди купами лежали панчохи, якісь хутряні рукавички, календарики й коробки з цукерками.

– Я люблю відправляти подарунки сильно à l’avance[58], – пояснив бельгієць. – Отже, мадемуазель, ось тут у нас панчохи. Благаю вас, підберіть мені шість пар.

Він обернувся, перехопивши на ходу Роду, яка теж уже прямувала до столу.

– А для вас, мадемуазель, я маю щось таке, що дуже сподобається вам, але навряд чи сподобалося б мадемуазель Мередіт.

– І що ж це? – вигукнула Рода.

Детектив стишив голос.

– Це, мадемуазель, ніж, яким колись дванадцятеро людей закололи одного чоловіка. Мені його подарували як сувенір від міжнародної транспортної компанії.

– Боже, який жах! – вигукнула Енн.

– Ого! Дозвольте мені подивитися на нього, – сказала Рода.

Пуаро повів її до іншої кімнати, тим часом оповідаючи історію.

– Ця міжнародна транспортна компанія подарувала мені його, тому що…

Детектив і дівчина вийшли з кімнати.

За три хвилини вони повернулися назад до вітальні. Енн підійшла до них.

– Гадаю, ось шість найкрасивіших, мсьє Пуаро. Оці чудові вечірні відтінки, а цей світліший колір краще пасуватиме влітку, коли ввечері ще світло.

– Mille remerciements, mademoiselle[59].

Він запропонував дівчатам ще сиропу, від якого ті відмовилися, а тоді провів їх до дверей, продовжуючи про щось добродушно розповідати.