Дванадцять обручів - Андрухович Юрій Ігорович

Ах от воно що, зрозумів Пепа. От який він, цей колишній Ромин Lebenspartner{Життєвий партнер (нім.).}! І поки він з потроєною уважністю вдивлявся в це землистого кольору роздратоване лице з опущеними донизу вусами, розпорядник сипонув новими звинуваченнями: «З жінкою спиш, дівок псуєш, горілку дудлиш?». Артур мовчав, бо не мав заперечень. «Вертайся ж до них і не крутися тут, як гівно в ополонці!» – спробував підвищити свій перестуджений голос добродій Воронич, але надовго зайшовся кашлем. «І віддай зараз же писанку!» – зажадав по хвилині, смачно відхаркнувши у свою, ще Ромою гаптовану хустку. «От я зараз прокинуся, – сказав тоді Пе-па, бо мав уже досить, – а я можу хоч зараз прокинутися – і мені не буде нічого, а ти просто зникнеш!»

Як не дивно, погроза виявилася доречною: Воронич відчутно знітився, його колючі очі злякано забігали, й він почав – у дослівному розумінні – відступати, задкуючи в неохопну глибину зали, де поквапився змішатися з іншими присутніми. Святкуючи потайки свою маленьку перемогу, Артур Пепа знову заглибився у навколишній розмито-місячний шелест і шемріт. Його упевненість у собі внаслідок останнього епізоду виросла настільки, що він уже збирався поз’ясовувати з тутешніми особами, де все-таки можна побачити… тільки от що він хотів побачити? Цього Артур Пе-па вже не пам’ятав, закинутий хвилями своїх нічних мандрів надто далеко від тієї майсолодшої черешні. Отож він все напружувався, згадуючи і – ніде правди сховати – щоразу більше заплутуючись у домислах.

Але тоді він побачив (усе тим же боковим зором, котрий часом змушує нас навіть себе самих здивовано не впізнавати у дзеркалах), як прочинились інші, перед тим не зауважувані ним двері на протилежному боці зали – двері і справді були порівняно вузькі й невеличкі, якийсь такий запасний або службовий вхід, як пожартував би з них Пе-па за інших обставин. І в ці бічні, побачені бічним зором двері так само боком протиснувся Карл-Йозеф Цумбруннен – з тільки йому притаманним розгублено-нетутеш-нім виразом. До того ж на ньому не було окулярів, і він лише підсліпувато мружився, нерішуче поглядаючи на залу та присутніх. І хоч настільки бічна поява мусила б зійти йому з рук цілком гладко, тої ж миті звідкілясь нагадав про себе розпорядник Воронич, прогундосивши на всю залу своє «Готово! Починаймо!». Зрештою, цей носовий заклик міг і не стосуватись австрійцевої появи, задовільнився млявим припущенням Артур Пепа.

Звідусіль забриніла музика – з тих, які ніколи не вдається відтворити прокинувшись. Артур Пепа не знав ані нотної грамоти, ані спеціальної термінології, проте музику страшенно любив, особливо ту, що вчувалась у снах.

Він так само жалкував, що свого часу не навчився гри на жодному інструменті, тож іноді залишав собі цей шанс для майбутнього втілення. І от, захоплений несамовито багатим, просто таки пишним звучанням велетенського невидимого оркестру (який там Ваґнер!), він побачив, як рушила в обидвох напрямках театральна завіса (схоже, вона до пори виконувала в цій залі функцію однієї зі стін), і за нею відкрився безмежний сценічний простір: то був дрімучий сад, біологічний вірш у двох відмінах – на похилому пагорбі, захаращений виткими рослинами і всіма відтінками зеленого, запущений і задушливий сад, ціле солов’їне місто з дванадцятьма ріками та зоряним небом, і в цьому зміїно-млосному просторі, між сьомою та восьмою водою, знаходився обвитий мохом і порослий липкими запаморочливими квітами постамент, навколо якого звивалися дві жіночі постаті (Артур Пепа відразу впізнав і блондинку, й брунетку).

Але він так само впізнав і режисера: двигаючи на плечі все ту ж відеокамеру з невсипним червоним оком, Ярчик Волшебник крутився навколо них, відходив і знову підходив майже впритул, повзав на животі й на колінах загусло-непролазною травою, схилом, заростями – це дозволяло Артурові бачити їхній танець у найменших деталях, режисер дотепно змінював і чергував плани, вириваючи з неохопної цілості найнестерпніші фраґменти гримас і поз, а потім знову складаючи все це докупи.

Хоча – ніде правди сховати – з іншого боку, все це нагадувало вельми дорогий і розкішно вдекорований стриптиз: танцівниці і справді поступово звільнялися від своїх барвистих одінь, летіли навсібіч пір’їни екзотично-пташиного одягу – пояси, стрічки, блискітки – щойно тепер Артур Пепа здогадався, що обидві мали на собі шати наречених, зі знанням діла підібраний весільний убір, тож вони мали що розплутувати, розшнуровувати, розв’язувати, розпускати й повільно розкидувати навколо себе (Артур зосередився на назвах окремих деталей вдяганки, але в голові крутилися тільки «плахта» і «спідниця» з наголосом над «і» – натомість «ліфчик» був геть ні до чого); зелене відразу ж поглинало кожну з деталей, ніби за кожним кущем і деревом так і чатував якийсь ошалілий від нетерплячки звір-фетишист; проте, коли навіть нижні сорочки було кинуто йому, багатоголовому, на поталу, з’ясувалося, що дурять нашого брата – і там, де автентична жива наречена вже не мала б нічого, крім власного непочєтого скарбу, обидві акторки ще прикривалися золотистими трикутниками на сріблястих зав’язках!

Що діялося з музикою? Так, її напруження зростало, додалося стогонів. Танцівниці зміїно полізли вгору постаментом, Пепа пригадав собі відразу два слова – серпентарій та серпентин, режисер Ярчик Волшебник у волохатому светрі щоразу виринав десь поруч, бризкаючи навсібіч екстазом і потом, вони майже одностайно втрьох виповзли нагору, де їх уже чекав пробуджений на своєму ложі коханець. «Професор?» – не повірив було очам Артур Пепа, але знову заспокоївся, пригадавши собі, що то сон, і, таким чином, варто все це сприймати радше на рівні символічному.

Дівчата, що викликали старого з темниць анабіозу, накинулися на нього з дедалі більш екстремальними ласками, одна з них робила це як Джина Вільд, нічна мрія всіх самців, інша як Доріс Фант, невситима тигриця пристрасті (Ярчик Волшебник недаремно два місяці лазив інтернетрями порносайтів!), вони здерли зі старого покривало і, захлинаючися власними стогонами, довели самих себе разом з музикою до ошаління; вони занурювали свої чутливі звинні язики в його старечу посинілу пахвину, знаходячи дотиками найпотрібніші зони і центри; за лічені хвилини змінений на виду професор почав перетворюватися на весни розспіваного князя, що врешті спазматично заворушився і, розплившись у сатировій неконтрольованій посмішці, став неочікувано жваво та захланно любитися з ними обома – губами, носом, долонями, головою, членом, усім, що в нього було – аж поки, доведений до межі, не бризнув на всі сорок чотири сторони світу, на ложе, на квіти, на мох, на гілки, на їхні спотворені насолодою обличчя і – ніде правди сховати – на відеокамеру, довгим і чорним струменем полегшення, після чого востаннє заревів на всі гори, як викопний одержимий ящур.

Тоді повсюди запала тиша, а відтак завіса знову з’їхалася докупи, Артурові ще вдалося почути тріумфальний вигук режисера «Знято! «Бальзам Варцабича» знято, дякую всім!» – і саме вчасно, бо вже за секунду він цього не почув би через овацію. Вона була такою стрімкою, що в залі здійнявся рвучкий і пронизливий вітер, він ударив Артура в живіт і груди, ще й сипонув йому в лице хмарами піску, колючок та огидної сарани, аж той заплющив очі й полетів сторчма в позбавлену будь-яких проблисків темряву, з усіх сил намагаючись не втратити ані волосини зі своєї бідної забинтованої голови.

А коли знову їх продер, то настав день, він лежав одягнутий під ковдрою, Роми на її половині вже, як звичайно, не було, і він, можливо, навіть кинувся б її шукати, щоб розповісти про всі ті видива – от тільки за якусь хвилину додув, що нічого не пам’ятає, лишалось хіба вигадувати.

Карузо Ночі