Реальна загроза - Олег Авраменко

Втім, на новому місці Ліна облаштуватися не встигла, оскільки невдовзі її з Елі забрали й відвезли назад…

— Елі! — урвав її я. — То де ж вона?

— Повернулася до табору.

— Як? Чому?

Ліна зам’ялася.

— Ну… вона…

— Стривай, — сказала Яна. — Лінусю, золотко, розповідай по порядку. А ти, Алексе, не заважай.

— Нас привезли до Світ-Лейк-Сіті, — продовжувала Ліна. — І з нами зустрівся адмірал Шнайдер, ваш батько.

— Он як! — підвела брови сестра. — Ви з ним розмовляли?

— Так. І досить довго. Від нього ми й дізналися, що ви його діти. Він просив нас оселитися тут, разом з вами. Він сказав, що Сашкові зараз дуже важко, йому потрібна допомога й підтримка близьких людей. — Ліна повернулась і зазирнула мені в очі. — Я бачу, що це справді так.

— Проте Елі не погодилася, — промовила Яна, не питаючи, а констатуючи факт. — Це через те, що Алекс — син адмірала Шнайдера?

— Ні… Тобто так… Вірніше, не так, а… — Ліна замовкла й перевела подих. — Ой, не придумаю, як це правильно пояснити… Ну, коротше, Елі дуже образилася.

— Що я не розповів їй правду про себе?

— Власне, так. Вона… вона сказала, що не потрібна тобі. Що ти не любиш її по-справжньому, що грош ціна вашій дружбі, коли за п’ять років ти так і не довірився їй повністю.

Яна пирхнула:

— Дурне дівчисько! — І з цими словами вийшла з кімнати.

Щойно ми залишились удвох, Ліна присунулася до мене й опинилась у моїх обіймах.

— Не сумуй, Сашко, все владнається. Елі трохи заспокоїться и зрозуміє, що була несправедлива до тебе.

— Сподіваюсь, — пробурмотів я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат Ліниного волосся. — Дуже сподіваюсь… Гм, дивно, що батько просто не наказав привезти її сюди.

— Я теж здивувалася, — кивнула Ліна. — Адмірал довго вмовляв Елі, навіть благав, але потім здався й сказав, що не стане ні до чого її примушувати. Знаєш, я уявляла його зовсім іншим. А він…

Я швидко затис її рота долонею.

— Мовчи! Ані слова про це. Не говори, що він не такий. І взагалі, облишмо мого батька. Добре? — Я прибрав руку.

— Добре, облишмо, — погодилась вона. — Просто я хочу сказати, що мене ніхто не примушував їхати до тебе. Я сама погодилася, хоча Елі просила повернутися з нею.

— А чому ти відмовилась? Ти ж кохаєш її.

Ліна припала до моїх вуст палким поцілунком.

— Тебе я також кохаю, Сашко. Я люблю вас обох… Я геть заплуталася!

„Я теж заплутався,“ — подумав я. — „Геть в усьому…“

5

Протягом наступних кількох днів батько не дошкуляв нам своєю присутністю. Він днював і ночував в урядовій резиденції, а вдома з’являвся лише на якусь годину, щоб пообідати або повечеряти в нашому товаристві. Та навіть тоді поводився досить тактовно, не намагався присилувати мене і Яну до розмови, а спілкувався здебільшого з Ліною, яка, на відміну від нас з сестрою, була налаштована до нього цілком миролюбно… Та це вже я забігаю трохи вперед.

Ще на другий день опівдні, відчувши себе значно краще (не в останню чергу завдяки Ліні), я вирішив перевірити, наскільки обмежена моя свобода пересування. Вийшовши з будинку на просторе подвір’я, я неквапно наблизився до охоронця біля воріт і вдавано-недбалим тоном попросив його випустити мене. Той без будь-яких заперечень, зі словами: „Прошу, містере Шнайдер“, розчинив переді мною бічну хвіртку.

Я вийшов на широку тиху алею з тінистими каштанами й без поспіху закрокував по тротуару, намагаючись не звертати уваги на людей у цивільному, що вдавали, ніби просто прогулюються, а насправді тримали під пильним наглядом усю довколишню територію. Обабіч алеї тяглися розкішні особняки, які мало в чому поступалися батьковому; вочевидь, тут мешкали дуже важливі персони — члени ютландського уряду та високі військові чини.

Незабаром я помітив, що двоє людей у цивільному ненав’язливо супроводжують мене, а вгорі повільно пливе флаєр — на вигляд найзвичайнісінький, пасажирський. З’ясувавши для себе ситуацію, я повернувся й пішов назад. При моєму наближенні до воріт хвіртка розчинилась, і охоронець пропустив мене у двір.

— Я можу скористатися флаєром? — запитав я.

— Звичайно, містере Шнайдере, — відповів він. — Машина з водієм у вашому повному розпорядженні.

— Я пілот і сам умію літати.

— Ви не маєте місцевих прав, сер, — заперечив охоронець. — Але водій відвезе вас, куди забажаєте… За винятком, зрозуміло, деяких режимних об’єктів.

Як я й побоювався, до таких об’єктів належав і острів, де перебували члени команди нашого корабля, отож зустріч з Елі відкладалася на невизначений термін. Засмучений цією новиною, я повернувся до будинку і запропонував Ліні з Яною разом прогулятися містом.

Ліна радо пристала на мою пропозицію, а сестра відповіла, що сьогодні зранку, коли ми ще ніжилися в ліжку, вона вже побувала на екскурсії.

— Дуже симпатичне місто, — сказала Яна. — Особливо рекомендую набережну Світ-Лейк. Тут зовсім недалеко — вниз по алеї й направо… І до речі, Алексе, — додала вона. — Раджу взяти окуляри й одягнутись у щось цивільне, бо ериданського форма привертатиме зайву увагу. До того ж наші з тобою фотки розмістили в усіх новинах, тебе миттю впізнають. Чіплятися ніхто не стане, але витріщатимуться всю дорогу. Я пересвідчилась у цьому на власній шкурі — не надто приємне відчуття.

Я дослухався сестриної поради, одягнув простенькі сині штани й картату сорочку, напнув сонцезахисні окуляри, заодно прихопив кредитну карточку, яку ще вчора отримав від дворецького, і разом з Ліною подався на прогулянку. День ми провели досить приємно, пішки блукали велелюдними вулицями та майданами, оглядали тутешні визначні місця, кілька разів перетнули Світ-Лейк-Сіті з одного кінця в інший на громадському транспорті, пообідали в затишному ресторанчику на набережній озера. Всюди за нами ходила охорона, але то були гарно вишколені хлопці, що добре знали свою справу, тому їхня присутність не впадала у вічі, і невдовзі навіть ми перестали їх помічати.

Під час прогулянки я уважно придивлявся до людей, стежив за їхньою поведінкою, намагався відчути атмосферу, що панувала в суспільстві. Сам не знаю, що я розраховував знайти; можливо, якісь ознаки зацькованості, пригніченості, страху… Але нічого схожого не було. Люди були звичайними людьми, зі своїми клопотами, радощами й печалями. Вони трималися вільно й розкуто, дивились на світ відкрито й безбоязно. Не здригалися від звуків поліційної сирени, не сахались, коли на їхньому шляху зустрічалися військові. І взагалі, все, що я бачив, ніяк не відповідало моїм уявленням про диктатуру…

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});