Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

РОЗДІЛ IX

Ласкавий усміх твій розцвів —

Осяяв цілий світ.

Земля із сотень островів

Шле радісний привіт.

І чисту славу, мов зоря,

Ти ллєш на землі й на моря.

«Небеса»

Читач легше зрозуміє події, про які йтиметься у цьому розділі, якщо перед його очима буде хоча б нашвидкуруч зроблений начерк довколишнього краєвиду. Слід згадати, що озеро мало дуже неправильні обриси: загалом воно було овальне, але численні затоки та миси розмаїтили і прикрашали його береги. Поверхня чарівного водяного простору тепер виблискувала, немов самоцвіт, в останньому промінні призахідного сонця, а горби, одягнені в пишні лісові шати, і все доокіль, здавалось, усміхалося тією променистою усмішкою, про яку мовлять чудові поетичні рядки на початку цього розділу. Береги, за винятком поодиноких місць, круто виступали з води, і навіть там, де горби не замикали різко круговид, над озером звисало густе плетиво листу. Дерева на схилах тяглися до сонця так спрагло, що довгі віти та прямі стовбури схилялись над землею під гострим кутом. Ми кажемо тільки про лісових велетнів — про сосни, що сягали у висоту від ста до півтораста футів, — бо дрібніша рослинність просто купала своє нижнє гілля у воді.

«Ковчег» плив тепер так, що «замок» і вся північна частина озера щезли з очей, сховавшись за довгою косою. Височенька гора, від підніжжя до самого верху поросла лісом, обмежувала поле зору в цьому напрямку, заступивши увесь чудовий краєвид і тільки з заходу відкривши глибоку затоку, яка подовжувала водний басейн щонайменше на цілу милю. В одному з попередніх розділів ми вже описували, як вода витікала з озера під зеленим склепінням дерев, що схилялися обабіч протоку, і згадували також про скелю, улюблене місце побачень індіянських племен, біля якої Звіробій сподівався тепер зустріти свого друга. Скеля стояла там, де брала початок річка, недалеко від берега. Це була величезна кам'яна брила, що міцно спиралася п'ятою на дно озера. Очевидно, вона залишилася тут з тих часів, коли води, прокладаючи собі дорогу до річки, розмили круг неї пухкіші грунти. Далі під безупинною дією стихій вона набрала з плином віків своєї нинішньої форми. Висота скелі над водою не перевищувала шести футів, і своїми обрисами, як ми вже казали, вона нагадувала бджолиний вулик або копицю сіна. Втім, краще-таки порівняти її саме з копицею, бо це дає уявлення не тільки про її форму, але й про розміри.

Скеля стояла й досі стоїть — бо ми змальовуємо невигаданий пейзаж — за п'ятдесят футів од берега, і влітку тут не глибше двох футів, хоч бувають пори року, коли її кругла маківка, якщо так можна сказати, геть поринає в озеро. Численні дерева так далеко витяглися уперед, що навіть зблизька ввижається, ніби скеля є звичайним продовженням берега. Особливо впадає в око одна височезна сосна. Вона повисла над самісінькою скелею, утворивши пишне шатро, під яким лісові вожді засідали протягом багатьох століть, коли Америка жила ще відособленим, таємничим життям і не була відома решті світу.

За двісті чи триста футів од берега Звіробій згорнув вітрило й кинув якір, тільки-но впевнився, що «ковчег» пливе точно до скелі. Баржа притишила хід, коли стерничий повернув її носом проти вітру. Зробивши це, Звіробій пропустив линву і здав свій корабель на волю течії та вітерця, які тихенько підштовхували його до берега. Завдяки тому, що судно неглибоко сиділо у воді, маневр цілком удався. Коли юнак помітив, що від корми до бажаного місця лишилося якихось п'ятдесят чи вісімдесят футів, він зупинив баржу.

Звіробій дорожив кожною секундою, бо не мав навіть тіні сумніву, що вороги пильно стежать за ним і женуться за судном по березі. Однак він вірив, що йому пощастило збити з пантелику переслідувачів. Попри все їхнє чуття, вони навряд чи могли здогадатися, що саме скеля є справжньою метою його плавання, якщо тільки котрийсь із бранців не виказав їм таємниці. Але таке зрадництво було для юнака немислиме.

Звіробій діяв рішуче й швидко. Та все ж він не наважився підійти так близько до берега, не вживши попередньо деяких заходів остороги на випадок поспішного відступу.

Не випускаючи з руки линви, він звелів Джудіт стати біля віконця, оберненого до суходолу. Звідти добре було видно берег затоки та скелю, і дівчина могла вчасно попередити про наближення друга чи ворога. Бідолашну Гетті Звіробій також поставив на чати, доручивши їй пильнувати за деревами над головою, бо вороги могли видертися на гілки і захопити командну позицію над судном. Оборона тоді стала б неможлива.

Сонце вже покинуло озеро й долину, проте до повного заходу лишалося ще кілька хвилин, а молодий мисливець надто добре знав індіянську точність, щоб чекати від свого друга легкодухого поспіху. Хоч зрештою все зводилося до того, чи пощастить оточеному ворогами Чингачгукові уникнути їхніх підступів. Адже делавар не знав, які події відбулися за останні двадцять чотири години, і до того ж сам він був ще недосвідчений на стежці війни. Правда, він готувався до сутички з тими, хто вкрав його наречену, але ніяк не міг передбачити справжніх розмірів небезпеки чи точних позицій, зайнятих друзями й ворогами. Одне слово, не залишалося нічого іншого, як покластися на виховану хитрість та виняткову обережність індіянин а, бо зовсім уникнути страшного ризику все одно було неможливо.

— Чи нема там кого на скелі? — спитав Звіробій, коли зупинив «ковчег», вважаючи, що було б нерозумно без кончої потреби підпливати близько до берега. — Ви не бачите делаварського вождя?

— Нікого не бачу, Звіробою. Ні на скелі, ні на березі, ні на деревах, ні на озері — ніде ні душі.

— Краще ховайтеся, Джудіт, краще ховайтеся, Гетті: в рушниці гостре око, бистрі ноги і смертельний язик. Краще ховайтеся, але добре пильнуйте. Мені буде дуже боляче, якщо з вами станеться біда.

— А ви, Звіробою! — вигукнула Джудіт, одвертаючи своє гарненьке личко од віконця, щоб обдарувати юнака вдячним ласкавим поглядом. — Хіба ви ховаєтесь і дбаєте про те, щоб дикуни не помітили вас? Куля може вбити вас так само, як будь-яку з нас, а удар, завданий вам, відчуємо ми всі.

— Не бійтеся за мене, Джудіт, не бійтеся, добра дівчино. І не дивіться в цей бік, хоч у вас такий приємний та милий погляд, а стежте пильно за скелею, за берегом, за…

Звіробоєве напучення урвав тихий зойк дівчини, яка, послухавшись його неспокійного руху, рвучко обернулася і знову глянула у протилежний бік.

— Що там таке, Джудіт, що трапилось? — поквапно запитав він. — Ви щось побачили?

— На скелі людина! Озброєний індіянський воїн, розмальований по-бойовому!

— Як він носить соколине перо? — нетерпляче додав Звіробій, попускаючи линву і готуючись підплисти ближче до місця умовленої зустрічі.— На маківці чи ближче до лівого вуха?

— Так, як ви кажете, — ближче до лівого вуха. Він усміхається і бубонить слово «могіканин».

— Слава богу! Нарешті це Змій! — вигукнув юнак, дозволяючи линві розкручуватися в його руках, поки почув легкий стрибок на протилежному кінці судна. По цьому він негайно застопорив линву і почав тягти її назад, знаючи, що мети досягнуто.

За мить двері каюти розчахнулися, і в тісний отвір прослизнув індіянський воїн. Він став поруч Звіробоя і приглушено видихнув: «Хуг!» А вже наступної миті Джудіт та Гетті голосно скрикнули, і повітря сповнилося несамовитим лементуванням двох десятків дикунів, які стрибали з гілок, що звисали над берегом. Деякі з них за поспіхом падали сторчголов просто у воду.

— Тягніть, Звіробою! — гукнула Джудіт, хапливо засуваючи двері каюти, щоб вороги не вдерлися тим самим шляхом, яким щойно прийшов делавар. — Тягніть щосили, бо йдеться про життя або смерть! В озері повно дикунів, і вони бродом біжать до нас!

Обидва юнаки — бо Чингачгук негайно став на поміч своєму другові,— не чекаючи нового заклику, взялися до роботи з запалом, що свідчив про глибоке усвідомлення небезпеки, яка нависла над ними. Нелегко було перебороти одразу силу інерції такої важчезної махини. Зате, зрушивши «ковчег» з місця, вже зовсім неважко було примусити його плисти по воді з потрібною швидкістю.