Реальна загроза - Олег Авраменко

Загалом я погано пам’ятаю свого батька; він загинув, коли мені було шість років, а дитяча пам’ять недовговічна. Про нього в мене збереглися хоч і яскраві, але уривчасті спогади — і здебільшого вони були світлі та радісні. Він був гарним батьком, добрим та дбайливим, і я вважав його найкращою людиною на світі. І дотепер часом бачу вві сні, як сиджу в нього на колінах і тикаю пальцем у зірки на його погоні — одна, дві, три, чотири, п’ять. Він якраз отримав звання грос-адмірала і був призначений начальником Генерального Штабу Ериданських Збройних Сил. А поруч із ним мама — молода і вродлива. Їй було лише двадцять сім, а батькові вже переступило за п’ятдесят. Попри значну різницю у віці, вони кохали одне одного і були щасливі разом. А я був щасливий з ними. Тоді ще ніхто з нас, навіть батько, і гадки не мав, як скоро зруйнується наше щастя…

Я посадовив флаєр на дах висотного житлового будинку і спустився на шістнадцятий поверх, в охайну трикімнатну квартиру, яку придбав п’ять років тому, щойно лише став повнолітнім і здобув право розпоряджатися родинним спадком. Коли батько загинув під час очолюваного ним військового путчу, а мати з горя вкоротила собі віку, держава — та сама, проти якої був спрямований батьків заколот, — повелася зі мною доволі гуманно. Вона не стала відіграватися на мені, а навпаки — зробила все, щоб убезбечити від можливих переслідувань, застосувавши щодо мене програму захисту свідків. Всі наші заощадження, включно з коштами, вторгованими від продажу рухомого й нерухомого майна, було покладено на спеціальний рахунок, з якого я в дитинстві регулярно отримував невеликі суми на кишенькові витрати, а в день свого вісімнадцятиріччя став повноправним господарем усіх грошей. Чималих, до речі: адже мій батько був адміралом, а мама — відомою акторкою. Часом, замисюючись над цим, я щоразу доходжу невтішного для себе, як сина, висновку, що якби батькові вдався державний заколот, його уряд не поводився б так ліберально з дітьми „ворогів народу“.

Увійшовши до квартири, я почув на кухні шум. Сунувши свій кадетський мундир у чистильну шафу, я постарався надати обличчю більш-менш безтурботного виразу й голосно промовив:

— Увага, це поліція! Ви арештовані за незаконне вторгнення до приватного помешкання.

З кухні, жартівливо піднявши руки, вийшла приваблива дівчина мого віку з прямим чорнявим волоссям до плечей. Її карі очі весело поблискували.

— Здаюся, констеблю, здаюся, — промовила вона, невміло зображаючи переляк. — Тільки не робіть мені боляче, прошу.

— Вітаю, Елі, — сказав я вже серйозно. — Щось зарано ти повернулася. Як там твої батьки?

— Та все такі ж нестерпні. Але не турбуйся, ми не сварилися, просто мені вистачило й одного вечора з ними. Тому зранку зібрала речі — і на літак. Намагалась попередити тебе, що повертаюся, але ти не відповідав.

Я дістав з кишені штанів свій телефон і глянув на дисплей.

— Атож, він вимкнений. Даруй, геть забув про нього.

Елі взяла мене за руку й зазирнула мені в очі.

— Знову поганий день?

— Гірше не буває. Я й досі нікому не потрібен.

Вона розгублено похитала головою:

— Дурня якась! Вони там усі з глузду з’їхали!

Ми з Елі разом закінчили коледж, але, на відміну від мене, її навчання оплачувала місцева філія земної компанії „Геліос“. Вона вже отримала призначення резервним пілотом на пасажирському лайнері „Іпатія“ і за три тижні мала відбути у свій перший рейс.

Елі мешкала у мене вже п’ятий рік, з середини першого курсу коледжу, однак при всьому тому ми залишалися просто друзями. Я надавав їй дах над головою — вона терпіти не могла гуртожиток, а для оренди пристойного житла в Астрополісі їй бракувало грошей. У відповідь Елі прикрашала мою самотність і вела все домашнє господарство, завдяки чому квартира мала вигляд затишного сімейного гніздечка, а не занедбаного парубоцького барлогу. Загалом ми чудово ладнали і були задоволені одне одним. Мабуть, із нас вийла б гарна пара — якби не одне „але“…

Як виявилося, Елі вже встигла приготувати вечерю. Ми разом повсідалися за стіл і я розповів їй про свою розмову з Гонсалесом — за винятком, зрозуміло, кінцівки, де йшлося про мого батька. Вона вислухала мене мовчки, лише зрідка киваючи, а коли я замовк, сказала:

— Авжеж, я чула про ці поправки в законі. Та не надавала їм значення, бо мене вони не стосувались. І взагалі думала, що це лише на краще.

— Я й сам так думав. Пам’ятаю, ще радів, дурненький: гадав, що це дозволить мені швидше перейти на службу в Астроекспедицію. А виявилося…

— Отож-то й воно, — хитнула головою Елі. — Виходить, що обмеження прав працедавців не завжди на користь найманим працівникам. А ти спробуй звернутися до профспілки. Може, там чимось зарадять.

— Та мабуть звернуся, — погодився я, втім, без особливого ентузіазму.

— У найгіршому разі, — вела далі Елі, — запишешся до військового флоту. Гонсалес має рацію — в цьому немає нічого страшного.

Заперечувати я не став. А що як справді подати заяву до ВКС? Оце здійметься буча, коли дізнаються, хто я такий! Либонь до самих верхів дійде. Я уявив собі закрите засідання уряду, де розглядають питання, чи брати мене на службу, і меня стало так гірко й смішно, що я зареготав, упереміж зі схлипуваннями.

Елі дивилась на мене з жалем та співчуттям.

— У тебе стрес, Сашко. Тобі потрібна розрядка. Хочеш, запрошу Сью і Грету? Вдень я розмовляла з ними, і вони натякнули, що не проти зазирнути в гості.

Сью і Грета були подружки-бісексуалки, Еліні давні приятельки. Час від часу вони ночували в нас, і тоді ми зазвичай кидали жереб, котра з них спатиме з Елі, а котра — зі мною. Інколи я дуже шкодував, що цей жереб не передбачав третього варіанту…

— А чого? — знизав я плечима. — Нехай приходять. Тільки сьогодні обійдемося без жеребу. Я хочу Грету.

— Хочеш — матимеш, — сказала Елі, дістаючи свого телефона.

3

Через два дні я вже цілком визрів для того, щоб спробувати щастя у військовому флоті. Зрештою, чого на світі не буває, а раптом мене візьмуть. Бодай для того, щоб у черговий раз продемонструвати свої гуманні принципи й показати, що діти не відповідають за гріхи батьків. Правда, служба не буде мені медом. Доведеться ой як помучитися, щоб отримати мічманські погони. А про суб-лейтенантські й говорити нічого. Та це не біда — за два роки (якщо не почнеться війна з Альтаїром) я зможу звільнитися в запас і найнятися штатним пілотом на якийсь із цивільних кораблів. А потім — Астроекспедиційний Корпус…

Вранці того вирішального дня я від хвилювання прокинувся о пів на сьому — як звик під час навчання. Проте вольовим зусиллям змусив себе знову заснути. Ну ні, дзуськи, думав я, не побіжу туди зрання. Солідно прийду опідні, неквапно заповню всі бланки, вручу їх черговому офіцерові й не стану чекати на відповідь, а відразу повернусь додому. Хай дзвонять, коли що.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});