Unknown - ваня

-Зовсім не холодна… Здається, людської температури… – промовила блакитноока, озираючи мене, ніби я її нова куплена іграшка, іграшка-охоронець.

-На що ти сподівалася?

-Не знаю… – зніяковіло відповіла чорнявка, відпустивши мій зап’ясток. – Очікувала, що раз у тебе серце не б’ється, то ти й усім іншим відрізняєшся від людей. Ти ж сам казав, що ми зовсім різні!

-Мав на увазі, зсередини ми зовсім різні, – відсторонився я.

-Знаю, що ти мав на увазі! – саркастично посміхнулася дівчина. – Але я з тобою не згодна… У тебе є благородність, коли ти вже наважився мене врятувати. Точно, ось яке слово шукала! Благородність! – викрикнула Авері. – Ти кажеш, що зсередини люди і безсмертні відрізняються, але ж сам розповідав про те, що вартові мають душу чи що там…

-Не розумієш! Ти шукаєш дрібниці, які нас споріднюють, але вони майже непомітні!

-Благородність – це дрібниця? – здивувалась дівчина. – Я так не вважаю… – вона трохи задумалась, а потім зненацька ніжно поцілувала у щоку. – Спасибі, що рятуєш мене…

Я збентежився приємним доторком повітряних дівчиних уст, але їй не сказав нічого.

-Ні за…

-Що ти відчув? – зненацька кинулась на мене Авері з питанням. – Невже поцілунок залишив тебе байдужим, невже не здивувався, що я так зробила, чому ти не спитав, навіщо я так зараз себе повела?

-А що тут особливого? Поцілунок собі такий, звичайнісінький... – пробував обдурити її. Насправді цей жест мене надзвичайно втішив.

-Я тобі не вірю! – єхидно відповіла дівчина.

Авері відсунулась трохи подалі від мене у вагоні, але розмову нашу не припиняла:

-Ким ти казав був у попередньому житті?

-Студентом…

-А друзів мав?

Я знав до чого підкрадається чорнявка. Хотіла порівняти мій теперішній внутрішній світ з тодішнім, чого я зовсім не хотів. Щоб ухилитися від цієї теми, я розповів Авері, ким вона була у попередніх життях, адже мав на неї невеличку папку з усіма даними. Хоча дівчина розмову про моє людське існування не почала, чи то просто забула зробити це після того, як довідалась про своє минуле, проте наштовхнула на згадку про вірних товаришів, лиця яких майже забув, про тата, якого мені вже не було шкода за те, що залишив його самого, а найголовніше – забув про свою покійну маму. Я цілий рік не ходив на її могилу. Безсмертя, яке наділило могутньою силою, розтерло мої спогади настільки сильно, що я лише осмислював їх існування. Це були події, які я колись пережив, але зараз вони більше нагадували мені книгу-роман про одинокого юнака, який помер у віці двадцяти років.

Люди відрізняються від безсмертних усім, щоб там не казала Авері. Це навіки закарбувалося у моїй пам’яті. Вони не мають нічого спільного, а найголовніша їх відмінність полягає, як мені здавалося на той момент, не в силі, а в емоціях та почуттях, тому ці два види не створені одне для одного, не здатні розуміти один одного. «Можливо, вони й не можуть існувати один з одним».

Втім, Авері виглядала зацікавленою своїми минулими життям, годину я не міг її відірвати від читання свого особового теку, тож вона більше не діймала в’їдливими питаннями. Я почав пильно дивитися на неї, не міг збагнути, чому ця дівчина, за словами Еквіджа, має померти. Вкотре нагадав собі, що моїм найпершим завданням є її захист! «Моя ідея – її безпека! Моє завдання – будь-якою ціною залишити її в живих!»

***

День четвертий. Дивним чином нам з Авері вдалося потрапити до вбогого пасажирського поїзда, що складався з чотирнадцяти вагонів і прямував до міста Кочани, що в Македонії. Потяг їхав то швидко, то повільно. Це була наша остання спільна подорож з дівчиною, після якої мали розділитися, аби заплутати Еквіджа. Сконструйований на той час мною план був на вигляд змістовним. Проте я не врахував, що у кожного плану має бути запасний. Це стало моєю основною хибою.

Третій вагон з голови поїзда, в який ми потрапили, навіть не мав провідника. У ньому знаходилось небагато людей, десь зо тринадцять осіб, які займалися своїми справами: читанням, спогляданням через вікно, дріманням. Це не був купейний вагон. У кожному ряді налічувалось по чотири крісла. Авері зголодніла. Ми дісталися такого ж вбогого сусіднього вагону-ресторану, який, на диво, доволі непогано сервірував страви. Чорнявка замовила собі біфштекс, лимонаду. Вона накинулася на м’ясо, ніби ніколи в житті взагалі нічого не їла. У ресторані не налічувалося жодних відвідувачів, окрім нас, тому Авері могла дозволити собі гучно чавкати, що й робила. Присоромившись трохи мене, дівчина опанувала голод, знову жувала м’ясо не як звір-хижак свою здобич.

Я давав Авері останні настанови щодо приїзду до Адама, ще раз розповідав, як важливо не схибити і дістатися цього притулку. Дівчина наче й слухала, але погляд її був направлений на зелений ліс за вікном. Вона милувалася природою і навіть трохи дратувала своєю байдужістю до моїх слів.

-Які у вартових надприродні сили? – запитала дівчина, доївши свою страву.

-Я тобі вже розповідав…

-Забула… – промовила чорнявка та стала ще задумливіше дивитись крізь вікно, не звертаючи на мене увагу. – Повтори ще раз, будь ласка. Я забула.

-Еллі має здібність… – і замовк.

-Щось трапилося? – нарешті подивилася вона на мене.

-Не може бути… – не вірив сам тому, що відчував.

-Що? – збентежилася дівчина.

-Вони тут!

-Хто? – кричачи задала питання Авері, хоча й сама здогадалася, про кого я говорю.

Троє силуетів безсмертних з’явилося у моїх думках. Вони якимось чином опинилися на нашому потязі, мабуть, застрибнули на ходу. Двоє силуетів видались непростими, їх власниками були вартові. Пригадуючи розмову з Еквіджем, не виникло сумнівів, що один з них належить Кеффові. Щодо третього силуету я не вагався – це був сам Престон. В мене не вкладалося у мозку, чому Еквідж прибув саме зараз: ще й повноцінного тижня не пройшло від моменту, як я вирушив у подорож на завдання, а він вже насмілився мене переслідувати, Террі ж бо казала, що перше своє вбивство виконувала двадцять шість днів. Раз Престон прибув з Кеффом, я знав, що той має своїм холодним доторком зробити мене скам’янілим, безпорадним, а інший вартовий має на меті вбити Авері. Хоча Кефф може зробити ці дві справи самотужки, тому роль ще одного вартового викликала сумніви.

Я відчував силуети, як тільки вони опинилися на потязі. Спочатку вони були далеко, напевно у чотирнадцятому вагоні, але невпинно наближалися. «Діяти потрібно негайно!» Авері охопила тиха паніка. Вона, зневірившись, почала повторювати собі, що настав кінець.

-Ще ні! – відповів. – Послухай! Рушай у бік голови поїзду. Накинь весняний плащ і знайди собі вільне місце у одному з вагонів. Вдай, що ти пасажирка і, прошу тебе, не панікуй так, я не дозволю тебе скривдити, пам’ятай це! Веди себе обережно, вони знають тебе в обличчя! Не смій кричати і здаватися!

-Можливо, ми краще вистрибнемо з вагону? Ти ж зможеш викинути мене обережно, аби при цьому не забилася!

-Є безпечніша ідея, довірся мені.

-Але…

-Немає часу! Розділяймося!

-Не хочу!

Я силоміць підвів Авері зі стільця вагону-ресторану і направив у бік, протилежний наближенню безсмертних.

Я поспішав назустріч своїм друзям-ворогам. Біг крізь вагони, намагаючись виграти трохи часу для Авері. Я знав, що потрібно робити, навіть кілька варіантів нашої розмови продумав, надіявся на те, що мої слова спрацюють.

Ми зустрілися у дев’ятому вагоні, в якому налічувалося максимум чотири людини. Я застиг на місці, коли побачив напроти себе Еквіджа, Кеффа і Террі. Вони також зупинились. Ми знаходились на відстані шести метрів один від одного. Двоє вартових були одягнені у термовбрання, яке було майже точною копією наших тренувальних костюмів. «Вони прийшли сюди явно не тренуватися!» Вираз обличчя Престона аж ніяк не нагадував втішний, він був більше розлючений, гнівний.

-Привіт, друже… – кинув Престон.

-Доброго дня! – сміливо відповів, позираючи на Кеффа та Террі.

-Де вона?

-Ви про Авері? – глузливо перепитав. – Чому ви думаєте, що вона тут. Її тут немає, я заховав її від вас!

-Не дражнися, Версе… – лагідним голосом попросила Террі. Мені поки не була відома причина, з якої її також Престон взяв із собою. – Ти робиш лише гірше…

-Ми знаємо, що вона тут! Інакше ти б не примчав до нас так швидко… Прибіг затримати? Для чого? – продовжував наголошувати Престон, але вже не таким гнівним тоном.

-Я викинув її з потяга… І примчався сюди, щоб в неї було більше шансів віддалитися від поїзда… – продовжував я безнадійно брехати, але більше неправдивих відповідей вигадати не зміг.

-Я не вірю, що ти викинув таку… Смертну дівчину з потяга. Та ще й у ліс! А якщо її там вовки з’їдять! – продовжував глузувати він.

Єдиним, хто не встрявав у нашу розмову, взагалі поводився байдуже до наших з Престоном суперечок, був Кефф. Він спокійно, проте з помітним презирством дивився на мене. А от Террі виглядала пригніченою, але більше через те, що не знала, який бік дискусії прийняти – мій чи Еквіджа.