Рiка далеких мандрiв (на украинском языке) - Богдан Сушинский

- Нiчого, зате познайомилися. Той, з ким познайомишся на полюваннi, стає найкращим другом. До речi, вчора дiд Аян пообiцяв, що незабаром пiдемо до ущелини Чин-Чак, де знаходиться Шаманська печера. Якщо хочеш, я спробую вмовити, щоб узяв i тебе.

- Чин-Чак? Нiколи не чув такої назви. I про печеру - теж. Там щось цiкаве?

- Цiкаве?! - обурився Чингiс. - Ще й питаєш! Це ж найтаємничiша печера з усiх, якi тiльки є на Далекому Сходi. I шлях до неї знають лише кiлька старих мисливцiв. Ранiше шамани забороняли навiть наближатися до неї, мовляв, кожен, хто наважиться увiйти до печери, обов'язково загине. Отож, мiй дiд, мабуть, був першим iз нашого селища, хто порушив цю заборону. Вiн побував там кiлька разiв i тепер, напевне, вже нiхто не знає цього пiдземелля краще за нього.

- Але брати тебе з собою побоювався?

- Вважав, що занадто маленький, - зiтхнув Чингiс. - Казав: "Спочатку вистеж дикого оленя та пiдiйди до нього на полiт аркана... Щоб усi побачили, що ти вже мисливець. I щоб ти сам повiрив у це". Й ось сьогоднi менi нарештi вдалося пiдiйти на полiт аркана. Тiльки сьогоднi.

- Так он що це за "полювання" у тебе було! - розсмiявся я. Нiколи б не здогадався, що тебе примусило гасати тайгою.

- Тепер ти знаєш усе i годi про це. Вiд сьогоднi ми - друзi. Обов'язково попрошу дiда Аяна, щоб дозволив приєднатися до нас. Не бiйся, Шаманська печера не так уже й далеко звiдси.

- Не варто просити, все одно взяти мене Вiчний Мисливець не погодиться. Адже тайги я зовсiм не знаю.

Чингiс замислено помовчав. Вiн i сам засумнiвався.

- Нi, чому ж... Якщо повiрить, що ми справжнi друзi. Ну, звичайно! Дiд Аян не захоче ображати мого друга.

3.

Повернувшись до селища, я побачив, що батько чекає мене на розi, неподалiк будинку, в якому знаходиться наша квартира.

- А куди це ти зник з-за столу? - стривожено запитав вiн. - Ти ж, мабуть, i не поснiдав, як слiд. I взагалi, що за манера?

- Я поснiдав, усе гаразд. Рiка тут у вас дуже красива, а за нею - гори. Ми ж будемо в Норданi тiльки мiсяць, а хочеться встигнути побачити все, що тiльки можна.

- Ну хiба що... - повiльно вiдступав батько. - I все ж, ти, старенький, попереджай. - "Стареньким" батько чомусь називав мене ще з дитячого садка. Я вже звик до такого звертання, хоча воно не дуже й подобалось менi. - Ясна рiч, ти вже дорослий i вiльний у своїх дiях. Але, знаєш, тайга є тайга.

Таким, у штормiвцi, вiн менi подобається ще бiльше, нiж завжди. Атлетичний, трiшечки схожий на Жана Маре... От тiльки стрижка занадто коротенька. Та вона в батька завжди така. Мати якось сказала, що ця його "задерикувата" стрижка лишається для нього "модною" ще з iнституту, вiд тих часiв, коли батько займався боротьбою самбо. Ну й добре. Можна тiльки дивуватися, чому це матерi вона здається "несолiдною". Напевне, вона просто не розумiється на чоловiчих стрижках. А може, i їй теж хочеться, щоб вiн бiльше був схожий на вiдомого актора?

- А я оце щойно познайомився з одним хлопцем iз нанайського села.

- З Еймона? - здивувався батько. - Коли ти встиг?

- Його звуть Чингiсом. Обiцяв, що завтра чи пiслязавтра завiтає до мене в гостi. Як нас розшукати - я пояснив. До того ж, вiн обiцяв познайомити мене зi своїм дiдом.

- О, то це, напевне, внук Аяна, Вiчного Мисливця.

- Вiн. Як ти здогадався?

- Про хлопчину я тiльки чув, але з Вiчним Мисливцем знайомий досить давно. Цiкавий чоловiк. Був провiдником кiлькох геологiчних експедицiй, добре знає кожну стежину. Та й менi теж доводилося звертатись до нього за порадами. Наш Нордан будується саме на кордонi вiчної мерзлоти. I трапляються мiсця, де грунт розмерзається так, що будiвля може увiйти в землю, як у безодню. До того ж, чи не в кожнiй долинi, ущелинi, свiй мiкроклiмат. I будiвельник повинен знати його особливостi, враховувати їх. А загалом, добре, що ти приїхав, що познайомишся з цим краєм. Де б людина не жила, їй варто хоча б раз побувати на Далекому Сходi.

- А ще ти хочеш, щоб я став будiвельником, - додав я, знаючи, що будь-яку розмову батько зводить до того, ким вiн мрiє побачити свого сина.

- I станеш ним, - цiлком серйозно пiдтвердив батько. - Чи, може, ти принципово проти нашої родинної професiї?

- Проти, але не принципово, - намагаюся звести все на жарт.

- Отож бо, - невизначено якось пiдсумував батько. - I в Норданi тобi сподобається. Але люди якi! Мужнi, мудрi. У цьому краю, в тайзi та в горах, саме життя примушує людину мудрiшати. Ось так.

Я вдячний батьковi, що вiн умiє говорити зi мною, як з рiвним. Навiть не пригадую, щоб лаяв мене чи настирливо повчав. Що б я не накоїв, що б мiж нами не сталося, у нього завжди вистачало терплячостi i тактовностi сказати: "Ось що, старенький, давай, як мужчина з мужчиною..."

Якось, усвiдомлюючи свою провину, я навiть порадив йому: "Та дай менi добряче, i не псуй собi нерви. Адже я заслужив". Але вiн розважливо похитав головою: "Бачиш, старенький, можливо, тобi й справдi варто було б надавати, але вiк наш такий - суцiльної дипломатiї". I, як завжди в таких випадках, ми вийшли на веранду, де стояв наш стiл iз намальованою на ньому шахiвницею, тому що майже всi нашi "чоловiчi розмови" точилися за шахами. Так було...

А ось тепер ми йдемо до першого п'ятиповерхового будинку, що повiльно виростає просто посеред тайги на околицi Нордана. Селище, в якому ми всi поки що живемо - тимчасове, це селище будiвельникiв. А справжнє мiсто Нордан починається з цього будинку. Он, поруч нього вже заклали фундамент унiвермагу, навпроти зводиться лiкарняний комплекс. Ну а восени до мiста пiдiйде залiзниця й отодi воно по-справжньому оживе. I це вже завдяки колiї мають з'явитися згодом шахта i збагачувальний комбiнат. Отож, у майбутньому в Норданi житимуть здебiльшого залiзничники, шахтарi та робiтники комбiнату. А самi будiвельники його в складi свого тресту "Укрбуд" повернуться на Україну. Втiм, повертатимуться не всi. Хто забажає - залишиться тут.

- Доброго ранку, Федоре Васильовичу. Хто цей могутнiй норданець? Звiдки вiн тут взявся?

Я озирнувся i побачив у дворi школи високого чорнявого парубiйка, що стояв iз молотком i стамескою в руках бiля вкопаного в землю стовпчика, на макiвцi якого вже вимальовувалось щось схоже на дитячу голiвку. А неподалiк виднiвся дерев'яний гномик, якого теж, напевне, витесав цей хлопець.

- А, здоров, Романе, - привiтався батько й одразу ж пояснив менi: - Це наш Роман Чорногора, студент Одеського будiвельного iнституту. Iз Карпат вiн, з родини рiзьбярiв. Оцей гномик, та ще он лiтачок i прикрашений рiзьбленням ?анок - його робота. Вiн тут у нас i за теслю, й за рiзьбяра, i за скульптора.

- Ну-ну, не перехвалюйте, - озвався Роман.

- Та ж iстину кажу, - стенув плечима батько. - А це - Валерiй Любич, мiй син. У недалекому майбутньому, можливо, кращий будiвельник Далекого Сходу.

- Як воно буде в майбутньому - не знаю. А тому раджу: вiддавайте його до мене в учнi, i через два тижнi вiн стане кращим теслею Нордана.

- Ти вважаєш, що його треба в учнi?.. - менi здалося, що батько запитав це цiлком серйозно. - А що? Можна. Шкода тiльки, що вiн буде тут лише мiсяць.

- Нiчого. За мiсяць ми зробимо з нього кращого теслю Нордана, Еймона й околиць.

- А що, справдi, все може бути... - розвiв руками батько. I, вже звертаючись до мене: - Якщо хочеш, залишайся з Романом. З ним тобi буде цiкавiше. А на будову зазирнеш з обiду, тодi й покажу все, що зможу. Тим паче, що зараз менi треба в управлiння.

4.

Ось уже другу годину ми з Романом Чорногорою витесуємо з колод невеличких "гномикiв". Працюємо поруч, але час вiд часу Роман вiдривається вiд роботи, пiдходить до моєї деревини i довго й прискiпливо оглядає її.

- Вже краще, вже краще, - задумливо каже вiн, черговий раз пiдправляючи рiзцем лiве плече "гномика", з яким менi не щастить. Стамеска чомусь не слухається мене i вiд того плечi "чоловiчка" стають такими, нiби їх поорали добряче притупленим плугом. - Тiльки не гемсели молотком так, нiби хочеш розрубати деревину. Тут потрiбна вдумлива витримка. Вiд тiєї митi, коли взявся за рiзець - ти вже майстер. Принаймнi повинен почуватися ним. Iди-но сюди, - пiдводить до невеличкої статуї "Баби-Яги", що лежить у комiрчинi, яка править йому за майстерню.

Я уважно дивлюся на чорне, навмисне обпалене "обличчя" баби: її кiстлявi руки з розчепiреними пальцями-корiнцями, худющi згорбленi плечi i менi не вiриться, що її вирiзьбив Роман.

- Невже ти сам усе це?.. - стиха запитую Чорногору.

- Не захоплюйся, цi гномики та баби - не таке вже й високе мистецтво, - розгублено якось всмiхається Роман. - А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нiчого, - кладе руку менi на плече. - Скульпторiв у нас у роду нiколи не було. Зате з давнiх-давен усi чоловiки були такими теслями та рiзьбярами, що iншi майстри заздрили їм.

- А чому всi вони обов'язково ставали тiльки теслями та рiзьбярами? - обережно обмацую руку "Баби-Яги". Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, i його скептичне ставлення до своїх гномикiв розчарувало мене.

- Це важко пояснити. Наша родинна професiя, родинне захоплення. Пригадую, в дитинствi я нiколи не мiг спокiйно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для рiзьбярства. Пiднiму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирiзьбити. А як тiшився своїй першiй оздобленiй орнаментом тарелi! Мiй батько не раз казав менi: "Вчися бачити у деревинi красу, вчися розумiти дерево..." Те ж саме раджу й тобi. Будемо вчитися разом.