Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

Літо. Хіба можна колись забути це літо. Літо кохання. Спекотне літо кохання. Літо й справді таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато років по тому літові Сергій ніяк не міг збагнути, де б, у якому з закутків далеких пам’яті приборкати це здичавіле літо й розпечених шалених пристрастей жорстокий тупіт, що гупає переливанням серця: з грудей – у череп, з черепа – у груди… Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому мареві, коли ти мав би думати лиш спекою, і всі твої бажання поряд із тінями в скверах мали б розпластано лежати, зіщулившись в очікуванні миті, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацькованої жертви, безвихідному просторі. Сергій же тоді відчував, як у його, охопленій прибуваючою закоханістю, душі розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним вітерцем і на обличчі зачаклованого літа розвіяти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серці квітень, цілунками прильоту перших ластівок, неначе приязню грайливих посмішок, наповнити стиснуті жорсткою жаротою тонкі спраглі уста посухи. Й хоча час все прямовисніше падав з неба, і, все зловісніше повисаючи над головами знеможених натовпів, загрожував скаламутити прозорі джерела пам’яті ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого гілля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого втікаючого затінку, – Сергій, наче вітрильник, підхоплений вітром кохання, переможно краяв наростаючі хвилі спеки й нестримно нісся до змужніння.

Конец ознакомительного фрагмента.