Меридіани (На украинском и русском языках) - сборник

Герман ледве відірвав зачудований погляд від поверхні “моря” і повернувся до скелястого берега, на якому під засушеною пальмою сидів прадід Юрій і, лаштуючи кінокамеру, показував ліворуч, поверх невеликої “затоки”. Там, під склепінням печер, майже над самісіньким “суходолом” у межигір’ї, клубочилися імітовані хмари, лунав далекий грім, спалахували блискавки.

— Гроза хоч не справжня, а лабораторна, — вже не посміхаючись, підвівся прадід, — проте слід поберегтися. За таких умов ми з тобою, правнуче любий, перетворюємось у чудові громовідводи! А це вже не іграшка. Тікаймо он у ту печеру під горою. Здається, в ній домовлялися зустрітися учасники пікніку.

Двоє Чуєвих, зібравши речі, швидко попрямували до чорного отвору печери. І тільки вскочили під її гранітні склепіння, як сюди докотилася штучна грозовиця.

— Сюди, до нас! — гукав з глибини освітленої високої печери академік Курганов. — Зараз ми без машини часу побуваємо у далекому минулому Землі. А поки з’являться дійові особи, пропоную предкам і нащадкам славного племені Чуєвих по кухлю кави, звареної за рецептом 14-тисячолітньої давності!

Астронавти плазмольота впереміж з ніпабаріянами сиділи на численних сіруватих валунах, що всіювали долівку великого гроту. Ніпабаріянин, одягнутий у звірину волохату шкіру, подавав гостям глиняні кухлі, від одного погляду на які у Юрія Степановича мимоволі забило подих: в археологічних музеях Землі кілька черепків з таких кухлів вважалися б виключно рідкісною знахідкою!

— А так! — перехопив погляд Юрія Степановича Курганов. — Оті шкури на “офіціанті” — звичайний маскарад. Такими були земляни, коли до них уперше спустилися сергусіяни. А кухлі справжні, кожному по 14–15 тисяч років! Та запросили нас сюди не заради них. Чи не так, Кореню Туорудовичу? Не ображаєтесь, що я так вас величаю?

Лисий, сухорлявий, стрункий, але невисокий на зріст ніпабаріянин, котрого астронавти вже добре знали, щось запитав у свого помічника у білій довгій одежі вченого-жерця, послав його ще далі в глиб печери і, звертаючись до всіх друзів Курганова, сказав:

— Мого батька звали Туорудом. У нас усі носять імена батьків чи матерів. І я Туоруд. А запросили ми вас сюди ось для чого. Як пам’ятаєте, ми спустилися в центр Ні Пабара, щоб побачити точну копію Землі до катастрофи. Спершу це було просто ядро майбутнього астероїда, утворене для міцності споруди. Перетворити його в копію Землі порадили сергусіяни.

Тепер ми умовно перебуваємо на тодішньому узбережжі Зеленого моря, тобто, по-вашому, Льодовитого океану. Зараз ви це місце називаєте півостровом. Таймир. Як бачите, з імітації рослинності в наш час, при тодішньому розміщенні полюсів Землі, тут був помірний пояс. … Але час уже вирушати на Маорію, друзі!

Мандрівники почали групами виходити з печери, а разом з ними рушив до виходу і Герман. Поряд крокувала онука Туоруда, маленька, на диво струнка Натадмар. Не вперше за цю подорож по Ні Пабару Герман вловлював і на собі майже по-дитячому обожнювальний погляд цієї вісімнадцятилітньої нілабаріянки, що незвично тривожив хлопця. А вона довірливо вклала свою маленьку руку в його широку долоню:

— Не поспішай, Германе. У тебе такі широкі кроки, що мені хоч біжи за тобою!

— Розумієте, шановна Натадмар…

— Ти знову забув, що у нас немає звертання на “ви”! — радісно і дзвінко засміялась дівчина. — За це ти знову беззастережно виконаєш якесь моє бажання!

— Вони всі у тебе однакові! — почервонівши, озирнувся довкола Герман. — Ти вже доросла, а тобі досі пустощі в голові.

— Та які ж це пустощі? — всміхалася Натадмар. — У нас усі дівчата бажають, щоб юнаки носили їх на руках. Хоч трохи. А ти такий великий і дужий, що можеш через всю Маорію мене перенести!

— Ти от що, — зовсім зашарівся Герман, бачачи, що дехто вже посміхається, прислухаючись до слів ніпабаріянки. — Прошу тебе, краще розкажи, що ти знаєш про свою Маорію. Добре?

— Як хочеш, — закопилила губенята Натадмар. — Починати з координатів? Це я знаю — адже прамбу, або, по-вашому, вищу освіту у жерців одержала… Так от…

Герман стис руку дівчини: мандрівники знову йшли під високими склепіннями печер, що обіймали ядро Ні Пабара. Шлях недовгий — всього близько чотирьох кілометрів по екватору “глобуса”. Однак уже через півгодини мандрів по напівтемних катакомбах із затхлим повітрям астронавти відчули втому. А ще треба було дістатися до тої великої печери, долівка якої зображала Маорію — зниклий на Землі материк. Мовчазний і зосереджений ніпабаріянин Бусуд, поглядаючи вперед, впевнено вів незвичайний загін по маршруту. Колись древні земляни прийняли сергусіянських космонавтів за богів з неба. А тепер ось у його загоні екскурсантів — нащадки землян! Який складний світ!

— Так от, — пролунав голос Натадмар. — Так от, про координати. Але спершу про координати тих місць, якими ми будемо проходити. Кажуть, що на Землі все, що ми зараз бачимо, у тисячу разів більше. Не знаю. Я звикла до Ні Пабара. Ось до цього Зеленого моря, яке ви чомусь назвали Льодовитим океаном.

— В його центрі тепер знаходиться Північний полюс Землі.

— Ніяк не звикну. Мій дід каже, і нас цьому вчили, що Північний полюс Землі — це точка на південному мисі теперішньої Гренландії. А Південний полюс — це десь біля острова Двох Китів. От поглянь на наш “глобус”.

Герман огледівся довкола і здогадався, що острів Двох Китів тепер земляни називають Новою Зеландією.

— Це вже я зрозумів. Так розміщувалися Полюси Землі до катастрофи?

— Атож. До зустрічі з кометою Кідра-47.

Герман подивився праворуч. Древня Гренландія, хоч і була тут у тисячу разів меншою за справжню, все ж здавалася великою. Загін знову крокував швидко, він міг за годину обійти Ні Пабар по екватору і тому Гренландія хутко зникла, а під ногами вже розлягався рельєфний макет якоїсь материкової суші.

— Материк Еса, або, по-вашому, Америка, — розповідала дівчина. — До катастрофи цей континент був значно менший, як бачиш.

— Та тут вони всі майже іграшкові. Мій батько пам’ятає (Герман не наважився відкритися цій чудній дівчині у потаємному: пам’ять Сергія Чуєва служила йому вже постійно і чітко), що за цим материком Північної Америки йде далі Південна. Чи не так?

— Он вже Маорію видно!

Герман подивився вперед. Мандрівники перейшли ще одну дуже опуклу “водну” поверхню і вдалині відкрився острівець — континент Маорія. Обрисами він нагадував кленовий листок, який вперше Герман побачив у гербарії плазмольота ще в дитинстві, коли вони залишилися на кораблі вдвох з матір’ю. Мати! Як вона почуває себе зараз там, поряд з батьком у ніпабаріянській лікарні. Батькові покращало. Він пригадав усе, що з ним сталося, пізнав Лан і всіх астронавтів. Лан навіть раділа з цього. Однак і досі батько не йняв віри, що Герман — його син, розмовляв з ним неохоче.