Реальна загроза - Олег Авраменко

А от далі все пішло не за її планом. Замість заплескати в долоні й виголосити відповідну до обставин промову (яку, можна не сумніватися, вона вже заготувала), Елі на мить заклякла від несподіванки, потім вражено зойкнула, простягнула руку й торкнулася пальцями нашивок на моєму правому погоні, ніби хотіла пересвідчитись, що їй не привиділося.

— Це… це не жарт?

— Аж ніяк, мем! — відповів я і хвацько козирнув. — Дозвольте відрекомендуватися: суб-лейтенант Вільчинський, пілот фрегата „Маріана“ Ериданського Астроекспедиційного Корпусу.

Елі кинулась до мене й міцно обхопила руками мою шию.

— Вітаю, Сашко! Вітаю… Але як?… Що… Ні, не зараз, не одразу. Сідаймо снідати, і ти мені все розповіси.

Ми влаштувалися за столом, запалили свічки й вимкнули верхнє освітлення, як робили це щоразу, коли удвох відзначали якусь подію — чи то мій або Елін день народження, чи то успішне завершення екзаменаційної сесії. На той час гімн Астроекспедиції дограв, і у вітальні запанувала м’яка тиша, що на диво гармонійно поєднувалася з мерехтливим світлом від свічок.

Ми випили по келиху шампанського, і я розповів Елі дещо відредаговану версію подій, у якій не було жодної згадки про мого батька. Вона слухала мене, а очі її сяяли від захвату. В усьому світі не було більше нікого, хото радів би за мене так щиро й безкорисливо як Елі. За весь час нашого знайомства я ніколи не помічав, щоб вона заздрила моїм успіхам, дарма що ми навчалися разом, за однією спеціальністю, до того ж обоє навчалися гарно.

— Це так чудово, Сашко! Надзвичайно! Тебе взяли на службу, ти будеш пілотом на дослідницькому фрегаті… І не молодшим пілотом, правда? — запитали Елі і тут-таки відповіла сама собі: — Ні, звичайно ні. Суб-лейтенант не може бути молодшим пілотом.

— Молодших у нас нема взагалі, — пояснив я. — Є троє старших — перший, другий та третій, вони очолюють три літно-навігаційні групи. Також є старший навігатор; а решта восьмеро — штатні пілоти.

— Тобто, — уточнила Елі, — чотири штатні пілоти і двоє штатних навігаторів.

— Ні. В Астроекспедиції відсутній навіть формальний поділ на пілотів і навігаторів, оскільки вважається, що кожен льотчик має бути універсалом. Існує лише посада старшого навігатора, який відповідає за розрахунки загального курсу корабля, а також є заступником першого пілота і в разі чого займає його місце. Правда, на „Маріані“ в такому випадку може виникнути дивний казус, бо Ганс Вебер має звання суб-лейтенанта, тоді як другий і третій пілоти — повні лейтенанти. Просто так вийшло, що вже три роки йому не надають чергового звання.

— Проблеми з атестацією?

— Ні, просто проблеми у стосунках з капітаном Павловим. Свого часу Вебер пропустив відповідальну експедицію через участь в одному науковому конгресі на Землі. Він не лише льотчик, а й математик, має ступінь доктора філософії, регулярно публікує статті з абстрактної теорії чисел, і на той конгрес його запросили виступити з доповіддю. Топалова каже, що все було цілком законно, Вебер офіційно взяв відпустку, але Павлову це дуже не сподобалося.

— Він поведений на дисципліні?

Я стенув плечима:

— Колишній офіцер ВКС, що тут іще говорити. Але, за словами Топалової, Павлов уже перестав сердитися, і незабаром Вебер таки отримає лейтенанта. Треба сказати, що як навігатор він неперевершений. Коли ми йшли через аномалію, а я займав місце штурмана, Вебер давав мені просто фантастичні коректи. Завдяки їм я ні на йоту не збився з курсу.

— Ну, гадаю, не лише завдяки їм, — тепло всміхнулася Елі, — а й завдяки своїм талантам. Не дарма ж суворий капітан Павлов зробив тебе одразу суб-лейтенантом. А яким буде твій постійний пост? Помічника штурмана?

— Певно, що так. Хотів би працювати оператором занурення, та зараз про це годі й мріяти. Як там не крути, а я новачок, і моє місце — під крильцем у штурмана.

— Все одно здорово! Ти просто молодця, Сашко, всім дав прикурити! — Тут в Еліних очах затанцювали пустотливі вогники. — Уяви лишень, який фурор ти викличеш на посвяченні першокурсників.

Я уявив і аж замружився від задоволення. За традицією нашого коледжу, першого дня навчального року випускники проводять посвячення в курсанти новачків, символічно передають їм естафету. І я єдиний прийду на церемонію не якимось там мічманом-стажистом цивільного флоту, а офіцером Астроекспедиційного Корпусу, до того ж суб-лейтенантом! Дехто з моїх колишніх однокурсників просто лусне від заздрощів.

— А яка пика буде у Педерсена! — мрійливо продовжувала смакувати Елі. — Його, чого доброго, ще й грець хопить.

Ральф Педерсен був онуком голови правління найстаршої космічної компанії нашої планети „Октавійські Астролінії“. Він навчався так собі, посередньо, але знай вихвалявся, що недовго буде стажистом, а років за п’ять і взагалі стане капітаном пасажирського лайнера. Втім, щодо останнього я сумнівався. Якщо його дід зумів стати головою правління, то він чоловік не дурний і має розуміти, що лайнер під орудою його онука літатиме порожняком, бо всі страхові компанії планети дружно відмовляться страхувати ці рейси.

— Авжеж, на посвяченні буде весело, — сказав я. — Та це якщо зможу прийти. Приблизно в цей час ми відбуваємо в експедицію. З точною датою керівництво ще не визначилося — можливо, в першій декаді вересня, і тоді все нормально, а можливо, й раніше, наприкінці серпня.

— І надовго ви летите? — трохи зажурено спитала Елі.

— На кілька місяців. Це все, що я знаю. Ні про мету експедиції, ні про точні її терміни нам поки не повідомили.

— Я скучатиму за тобою.

— Я теж, — відверто зізнався я. — Але сьогодні ми разом, давай не думати про сумне. Потанцюймо?

Ми ввімкнули музику й закружляли в танку. У справжньому танку, а не так, як це робить більшість людей, що просто рухаються обійнявшись у такт музиці. Елі обожнювала танцювати й навчила мене. На свій подив, я виявився здібним учнем.

Моя рука обіймала гнучкий стан Елі, я вдихав духмяний аромат її волосся, від випитого шампанського мені трохи паморочилося в голові. Я тримав у своїх обіймах чарівну дівчину, яка майже п’ять років жила зі мною… але тільки жила. Коли ми оселилися разом, то твердо домовилися бути просто друзями. Ми стали гарними друзями, найкращими друзями, у нас майже не було секретів одне від одного, але існувала одна тема, на яку було накладено мовчазне табу. Досі я неухильно дотримувався його…

— Елі, — промовив я, коли музика вмовкла і ми зупинилися. — Тільки не ображайся, будь ласка… Я хочу запитати: у тебе були хлопці?

— Було кілька, — відповіла вона. — Ще в школі, у випускному класі. Тоді я ще не визначилась остаточно зі своєю орієнтацією і вирішила перевірити, чи сподобається мені традиційний секс.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});