Село не люди - Дашвар Люко

Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться, ніби баба Килина – то страшний суд.

Дошкандибала баба до шанівців:

– Хай Бог помагає…

Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.

Тамарка руку простягла – і в сльози.

– Та це ж Серьоженьки хрестик!..

І спитати боїться.

Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.

– Учора надвечір… Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимівського ветеринара Петра.

– Нащо? – прошепотіла Тамарка.

– Я його од смерті врятувала колись. У нього «жигуль» є. І серце є. Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні… Операція йому потрібна. Термінова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.

Конец ознакомительного фрагмента.