Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Владимир Владко

Галi й самiй було соромно, що вона мiркує, як боягуз, вона старанно вiдганяла вiд себе подiбнi думки. Втiм, вони весь час поверталися до неї. I кожного разу, коли ноги дiвчини сковзалися на кам'янистому гладкому грунтi або спотикалися об корiння дерев, яке виступало де-не-де назовнi, її серце хололо, а потiм приходив нестерпний сором за малодушнiсть, яку до того ж могли ще й помiтити супутники...

Втiм, ось мандрiвка до греблi закiнчилася. Цилiндри з атомiтом стояли бiля свердловин, Вадим Сокiл i Ван Лун перевiряли електропроводку. Галя, вiдпочиваючи, сидiла на березi озера i лiниво поглядала на його дзеркальну мирну поверхню, в якiй, як i ранiше, вiдбивалися низькi хмари, що повiльно пливли в небi. Облямоване високими скелястими схилами, якi надавали всiй мiсцевостi дикого i суворого вигляду, озеро було напрочуд спокiйним, нiщо не турбувало його рiвну поверхню.

Галя думала: невже ж i в цiй мирнiй, такiй прозорiй водi, пiд її чистою, свiтлою поверхнею, якої не туманили навiть найменшi жмурки,- невже й тут iснують якiсь страшнi тварини? Невже i ця дзеркальна гладiнь ховає пiд собою небачених драконiв чи iнших страховищ?

Красивий золотавий метелик пролетiв бiля дiвчини, трiпочучи в повiтрi широкими строкатими крилами. Вiн покружляв над берегом, мов не наважуючись наблизитися до води. А потiм все ж таки полетiв над нею, часом спускаючись до самої поверхнi озера, часом пiдiймаючись вище. Метелик летiв далi й далi, виразно помiтний на сiрому тлi неба.

Галя неуважливо стежила за ним таким самим лiнивим, поглядом. I раптом дiвчина здригнулась i випросталася. їй здалося, що там, далеко вiд берега, де пролiтав тепер золотавий метелик, на поверхнi води щось хлюпнуло. Що це?

Розбризкуючи воду, над тихою гладiнню озера з'явилася величезна плеската голова з довгим рогом промiж очей. Вона блискавично висунулася з води, роззявила широку пащу, з якої вилетiв тонкий, мов стрiчка, звивистий язик, - i метелик зник.

- Товаришi! - скрикнула Галя. - Дивiться!

Через кiлька секунд обидва її супутники були вже на гребенi бiля дiвчини. Сокiл вiдстiбав кришку кобури свого пiстолета - уроки минулих пригод на Венерi не пройшли для нього даремно. В руках Ван Луна була його вiрна автоматична гвинтiвка. Ледве чутно клацнув запобiжник.

Гiгантська iстота пливла озером. Довга гнучка шия її, розподiлена на добре помiтнi кiльця, несла на собi плескату змiїну голову з твердим рогом. Тулуб лишався схованим пiд водою. Тварина пливла вздовж берега, озираючись на всi боки опуклими блимаючими очима. Час вiд часу над водою з'являвся тонкий хвiст з двома довгими вiдростками. Та ще можна було, придивившись, помiтити широкi плавцi, що повiльно рухалися у водi.

Гвинтiвка Ван Луна неквапливо пiдiймалася, ловлячи на мушку плескату голову тварини. Але Сокiл зробив крок уперед i схопив рукою ствол гвинтiвки Ван Луна. Той здивовано поглянув на нього:

- Чого хочете, Вадиме? В чому рiч?

- Не треба стрiляти, Ван, прошу вас.

- Чому, дозволю собi спитати? - поцiкавився Ван Лун.

- Наша робота наближається до кiнця, Ван. Хто знає, чи не викличе ваш пострiл уваги ще якихось потвор... i це завадить нам, не дасть закiнчити справу сьогоднi... Не стрiляйте, дорогий Ван, дiдько з нею, цiєю твариною, хай пливе, куди їй завгодно!

Сокiл мав рацiю. Мандрiвникам нiщо зараз не загрожувало, тварина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвинтiвку i засмучено дивився, як невiдома iстота неквапливо вiдпливала далi й далi. Вперше вiн побачив тут щось нiбито придатне для полювання - i, як на зло, йому доводилося утриматися вiд пострiлу!

Нарештi, рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун, наче згадавши щось, обернувся до Галi. Його очi були вже насмiшкувато примруженi.

- Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанiя, чи не правда? - його рука зробила широкий жест у бiк озера.

Галя сердито вiдмахнулася вiд нього: i навiщо iронiзувати?..

Мандрiвники закiнчили заряджати свердловини. Перелитий у довгi стальнi трубки атомiт був закладений в скелi; отвори Сокiл забив металiчними пробками. Лише тонкий чорний провiд, що виходив з-пiд тих пробок, указував тепер мiсце, де були потужнi заряди атомiту, якi мусили висадити в повiтря важке кам'яне тiло греблi.

Тонкi чорнi проводи, що виходили з свердловин, з'єднувалися разом у маленькiй круглiй коробцi - i звiдси дном мiжгiр'я помiж скелями тягнувся мiцний просмолений зверху кабель у металiчному панцирi. Цей кабель був прокладений на вiдстанi майже пiвтора кiлометра до мiжпланетного корабля. Схованi в ньому проводи сполучалися з контактним устроєм на пультi керування астропланом. Отже, роботи по пiдготовцi вирiшальної операцiї - висадження в повiтря скелястої греблi - були закiнченi.

Ще кiлька днiв вiдняла перевiрка небезпечного вантажу корабля i його пакування. Микола Петрович власними руками промацав кожне з'єднання ультразолотих пластин, якi захищали iнфрарадiй, вимiрив дозиметром випромiнювання поза стiнами складу. Сокiл занепокоєно стежив за кожним рухом академiка, за виразом його обличчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь неточнiсть?.. Втiм, нi, академiк Риндiн був задоволений. Зроблено все, передбачене розрахунками i точним розпорядком пiдготовки до зворотного вильоту. I Сокiл полегшено зiтхнув: експедицiя таки привезе на Землю вiдкритий нею на Венерi iнфрарадiй!

Увечерi того ж дня Риндiн звернувся до товаришiв:

- Друзi мої, як i ранiше, я не хочу приховувати вiд вас навiть найменших моїх побоювань. Завтра вранцi ми висаджуємо в повiтря греблю. Ми сподiваємося, що бурхливий потiк води, який рине внаслiдок цього до мiжгiр'я, виштовхне наш корабель iз скель i винесе його потiм у море. Все це так. Навiть зараз, у навантаженому станi, наш астроплан легший вiд води, вiн мусить сплисти, - якщо звiльниться iз скель. От про це саме "якщо" я й вважаю своїм обов'язком попередити вас.

У мовчаннi вiн вiдпив води iз склянки, яка стояла перед ним, i продовжував таким самим серйозним тоном:

- Ми сподiваємося, повторюю, що все це вiдбудеться саме так. Втiм, ви знаєте, що ми позбавленi можливостi перевiрити розрахунками те, що станеться пiсля висадження греблi. Цiлковитої певностi в тому, що потiк води звiльнить наш корабель, немає i не може бути. Не виключена, строго кажучи, i iнша перспектива, значно менш райдужна. Натиск води може бути недостатнiм для того, щоб виштовхнути астроплан iз скель. Тодi вiн, природно, не спливе. А через те, що течiя рiчки в подальшому пiде старим рiчищем, мiжгiр'ям, астроплан лишиться лежати вже на днi рiчки, пiд водою. В такому разi - ми вiдрiзаємо для себе будь-яку можливiсть зворотного старту... залишиться тiльки одне - висаджувати пiд водою скелi, якi затримують корабель. А така операцiя бiльше, нiж небезпечна... Отож я виклав вам мої побоювання. Скажiть, що ви думаєте з приводу всього цього. Ви мусите зрозумiти, що зараз нам потрiбне спiльне тверде рiшення.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});