Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

5

Поряд з такою особливістю, як здатність раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергієві, як втім і майже кожній творчій особистості, притаманна була й така, можна сказати, класична властивість художника, поета чи актора, як схильність до безсоння. І розкинувшись на тому самому, на якому він відпочивав удень, але вже розкладеному, дивані, схиливши голову на м’яку пухову подушку, Сергій, власне й очікував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хіба міг він мати надію так просто заснути після такого неймовірного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душі п’янким запашним весняним напоєм бажання якогось нового невідомого щастя. Ці прості, що видалися Сергієві майже святими, люди, які б дуже здивувалися, що їх такими вважають, які просто жили своїм звичним, майже святим життям, так вразили його…

Ні, звичайно, Сергій зустрічався й зі священиками, і священиками непоганими, котрі гідно виконували свій обов’язок, але в тім то й справа, що – обов’язок! Жив Сергій і в монастирях, де монахи відзначались неабияким, навіть, натхненним пориванням у служінні Господу. Але ж село Веселе – це не монастир, і отець Михайло – не виконував свій обов’язок, ні, – він був тільки вдячний долі за можливість прислужитися людям. А ще ця чарівна, неймовірна дівчина, яка миттєво, якимсь недовідомим чином, зробила те, що Сергій наполегливо до самозабуття намагався здійснити за допомогою книги, пензля і молитви – ця дівчина зріднила його до єдинокровності з усім найсвятішим, до чого він прагнув, з Богом і Україною, вірніше, з Божественною Україною, бо Україна і Бог були для Сергія однією нероздільною святістю. І це новонароджене почуття єднання з усім найомріянішим, з усім найсвятішим, почуття нової повноти буття було таким ясним, таким виразним і захопливим, що, на думку Сергія, йому навряд чи дало б заснути цієї ночі переживання потрясаючої бентеги цього неочікуваного подарунку долі, коли йому так неждано відкрився неоціненний духовний скарб.

Але, як на диво, сон прийшов до Сергія надзвичайно швидко і легко, хоча перед тим, як цей сон прийшов, Сергієві довелося пережити ще один спогад, який, очевидно, був викликаний із потаємних глибин пам’яті саме сьогоднішніми переживаннями, глибиною, піднесеністю, яскравістю сьогоднішніх переживань. Річ в тім, що Сергій не був від самого дитинства прилученим до християнського світла, він був народжений у нетрях прогнилого до самих своїх засадничих основ Радянського Союзу, у безпросвітності того духовного мороку, коли освячене владою безбожжя виплодило врешті всезагальну зневіру в усіх взагалі цінностях, в тому числі й зневіру в побудові того світлого майбутнього, заради якого були принесені незчисленні людські жертви, заради якого був розстріляний сам Бог, і приписи морального кодексу будівника комунізму стали для радянської людини таким же непотребом, як і Божі заповіді. Це вже потім, у вже досить зрілому віці, коли він повністю став відповідальним за свої думки і вчинки, коли вже гіркота від розчарувань і втрат переповнила всі можливі межі… Тоді до Сергія прийшов Христос. Якраз оцей саме доленосний переворот його духовного життєпису, коли він став із поганина християнином, зараз якраз і випірнув у Сергієвій душі. Як це було?..

…Ні, це не були спомини про ті повсякденні подробиці його буденного існування, в яких відбувалося його духовне переродження, це була якась фантасмагорична алегорія почуттів, думок, осяянь, в яких і відродився тоді в його гріховному єстві Бог, в яких зараз все це зринуло миттєвим спалахом спомину про те, яким мізерним і жалюгідним видалося тоді Сергієві те існування, яке до того часу видавалося йому не лише природним і достойним, а взагалі єдино можливим існуванням – існування завдяки утримуванню душі у межах осягнення вічних марнот… Але ж знову і знову на вулицях безликий натовп розчахує нас навпіл – і по межі розіп’ятої істини межа терпіння волає розтином між пеклом навколишнього життя і раєм душ, які діткнулися колінами свої страждань до заповітної землі божественної благодаті. І боляче стискається серце у намаганні запобігти язичницькій спокусі назвати факірською ту мелодію милосердя, яка отруйні зміїні звиви шляхів незвідності наших доль приборкує впокорюючою гармонією Його Ім’я: адже у цьому імені й тепло долоні батька на провинній дитячій голівці гріховності людської і щирість материнської сльози у кришталево чистім оці справедливої відплати – і скільки б нас не переконувала дійсність у тому, що під крильцем милосердя так затишно злочинцю, і що на протягах обмови скніє праведник, – усе ж крізь світло Його Імені ніхто не може не побачити, як іскри від святкових феєрверків плотських утіх незмінно згасають у падінні по траєкторії гріха у морок забуття… Так, це було саме так…

…Цей спогад вибухнув почуттями й осяяннями такої сили й величі, які можна було зрівняти лише з безмежністю, але в часі все це промайнуло майже миттєво – всемогутня мить, під час якої коріння спомину, благодатно відживлене в ґрунті сьогоднішніх вражень, піднеслося всесильною кроною і розпросторилось розлогим гіллям, обтяженим плодами нової віри. Ця безмежна мить і була ангелом, на крилах якого на Сергія зійшов сон.

Сон був легкий і світлий, а водночас глибокий і проникливий. Сергій відчув уві сні, що йому зараз явиться сам Господь, який водночас буде його рідним батьком, так, саме тим рідним батьком, якого Сергій ніколи не знав. І коли, нарешті, вималювався жаданий образ Отця, Сергій упізнав у ньому отця Михайла: «Іди прямо, не звертай, не схиб», – сказав поважно Отець. Потім Сергієві явився образ його рідної матері, риси якої дивно переплелися з рисами жінки на фотографії в хаті отця Михайла – Оксаниної матері, що потім виявилося образом Оранти із Софії Київської: «Не зверни, не схиб», – співчутливо сказала Мати, і Сергій зрозумів, що це слова самої Богородиці, після чого він побачив Богородицю в тому образі, який вразив його ще в далекій юності – це була Божа Матір на картині Сурбарана, де вона зображена ще зовсім дівчинкою, чистою й невинною, але вже в ореолі фатального прозріння невідворотності своєї трагічної святості, дівчинкою, в котрій Сергій, як це не дивно, упізнав Оксану, хоч Оксана й була вже зовсім дорослою дівчиною, та й зовсім не була схожа на Богоматір-отроковицю Сурбарана. І все це на тлі незглибимого небесного сяйва, що в райдужних переливах якоїсь потойбічної палітри всепереможним виром захоплювало душу Сергія і несло її все глибше й глибше, все вище й вище…

Прокинувся Сергій легко й дуже рано зі всеперемагаючим почуттям радості, бадьоро зіскочив із постелі, глянув у вікно, де лише починав займатися в напівмороці лагідний весняний ранок, і сам собі подивувався, адже він звик під час свого міського життя лягати пізно, і вставати теж пізно. Сергій згадав слова Горпини Степанівни про те, що Дніпро тече прямо тут поряд, в неї за городом, і одягнувши спортивний костюм, гайнув через город, пробігся протоптаною понад берегом стежкою – пробіжка була для нього вже звичкою – і, роздягнувшись, шубовснув у Дніпро – досить прохолодна цієї пори вода не лякала Сергія, бо він вже давно й наполегливо займався загартовуванням. Чистота й прозорість річкової води обпекла його вибухом неймовірної свіжості. Вийшовши на берег, Сергій на повні груди вдихнув настояну на пахощах весняного квітування травневу лагідь, подивився на чисту прозорінь сходу, де займалася життєдайна ранкова заграва, що своєю непереборною ніжністю розсіювала напівморок, і згадав Оксану – вона була такою ж світлою, чистою й прозорою, як ця весняна зоря.

І тут він не те щоб згадав, адже ні на мить про це не зміг би забути, а якось у зовсім новому світлі усвідомив мету свого сюди приїзду – розпис новозбудованого храму. Взагалі, цей новий розпис був у Сергія на серці ось вже декілька тижнів, з тих пір, як отець Михайло переконав його, покинувши все, зайнятися цією саме справою. Отець Михайло привіз навіть із собою світлини, на яких новозбудований храм був зображений доволі вправною рукою фотомайстра, – за словами отця Михайла одного з фотокореспондентів місцевої газети, – світлини, котрі зрештою теж вплинули на творчу уяву Сергія, переконавши його прийняти запрошення громади села Веселого. І вже тоді, вивчаючи все докладніше й докладніше залишені Михайлом Архиповичем світлини, він вже почав замислюватися над підвалинами майбутньої роботи, створюючи в уяві можливі композиційно-колористичні підходи до розпису.

Але ж, світлини – це лише світлини, й побачивши храм на власні очі, Сергій з новою силою відчув свою мету, зовсім в іншому світлі усвідомивши вже намічені шляхи втілення свого задуму. Але ж знов, все це не могло бути ніяк співставним, – ні світлини, ні сам посталий перед Сергієм храм, ніяк не могли бути порівняними з тим впливом, який справили на нього враження від вчорашнього спілкування, яке знов таки наснажило Сергіїв задум зовсім новими перспективами, наче прорвавши якусь пелену, відкривши йому нові простори, нові ракурси, зовсім нові можливості. Це було неначе вибухом першотворення, тим саме початком втілення божественного задуму світобудови, який, втім, був одночасно і його досконалим завершенням – але це було втілення світобудови саме таке, яке було дане Богом кожному народу своїм, для Сергія це, звичайно, було втілення українське: від першопочатків трипільських розписів та орнаментів через античні скіфо-сарматські набутки, що стали органічним підґрунтям для розвитку величності Києво-Руської доби, яка сприйнявши вплив Візантійського християнства, переплавила його в глибинах праукраїнської своєрідності, породивши рідну, ні з чим не зрівнянну, модерну українську націю, в культурі якої, як у завершенні втілення божественного світотворення, так відчутно проглядали її першопочатки – так у модерністських потягах Архипенка відчутно проглядають трипільські витоки. Як повно, як сильно, як довершено відчув Сергій зараз красу майбутнього розпису храму.