Украинка против Украины - Константин Деревянко

Может быть эти симпатии и не давали покоя матери "запеклих українців-націоналістів"? Как человек страстный и творческий, она даже написала рассказ, в котором действие разворачивается так, как ей мечталось. Называется он "Біла кицька" (1901): "…Пан Микола оженився! Так, незважаючи на ледве скінчені 23 роки, пан Микола був жонатий… Пан Микола не зовсім скінчив університет. Пан Микола не має ніякого "положення"… Так дорікала дружина, а пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Ні, один раз він глянув і навіть пильно придивився до неї; здавалась вона йому дуже похожою на ту осоружну кицьку: волосся розтріпалось і настовбурчилось над запухлим почервонілим лицем, як ті руді вуха в кицьки, очі роз’ятрились од злості, сипали хижі іскри, а тими словами вона дряпала, зовсім як от зараз дряпала пазурами кицька.

— Що ж мовчиш, чом ти нічого не говориш? Про що ти думаєш?!

Ах!.. Про що думав пан Микола за скільки хвилин перед цим — ви знаєте; а про що думав він тепер, то вже й не знаю, як вам сказать… Либонь, десь там далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворухнулась така думка: "Як шкода, що не кожну осоружну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнуть за вікно!.."

* * *

Творчество Пчилки, о чем бы она не писала, всегда было с тенденцией. Например, "у кінці 80-х років Олена Пчілка зацікавилася сектантським рухом, сподіваючись використати його в культурницькій діяльності як рух "опозиційний до уряду, ідейний, хоч і на релігійному грунті". Главное — оппозиционность к правительству. Для этой благой цели хороши все средства. Идею использовать сектантство вынашивал еще Михаил Драгоманов. За ним, естественно, последовали племянница и сестра. "Але ближче знайомство з сектами переконало її в його реакційній, антинародній суті… Викриттю мракобісся сектантства присвячено оповідання "За правдою" (1889) та "Рятуйте!" (1887). Молоді герої оповідання "За правдою" студент-народник Лук’яненко, праля Надезя в пошуках правди, справедливості, людяності звертаються до сектантів, але знаходять там лише фанатизм, невігластво і обман. В оповіданні "Рятуйте!" жертвою сектантського фанатизму стає молода селянська дівчина Орися, яка перед шлюбом накладає на себе руки, щоб зберегти "душу невинну". Ранее эта девушка прекрасно пела в православном храме, собиралась замуж и все было хорошо. И вдруг: после знакомства с сектантами — повесилась в подвале. Казалось бы, мораль очевидна: не оставляй православного храма. Но нет. Пчилка была недовольна: там "дітям забивають голови біблійними легендами" (рассказ "Півтора оселедця"). Имелись в виду уроки Закона Божия. Родных детей она заботливо оберегала от таких уроков. Святыни в этом семействе были другие. И молитвы другие. Одна из них называется "До кобзаря" (1907):

Кобзарю наш, почуй благанняІ жить навчи нас так, як ти:Щоб найсвятіші пориванняАж до могили донести!

А какие святыни были у кобзаря, хорошо известно:

Я так її, я так люблюМою Україну убогу,Що проклену святого Бога,За неї душу погублю!

(Можно подумать, что Украина не в состоянии прожить без любви проклинающих Бога).

Именно в таком духе и воспитывалась Украинка, что отмечалось многими исследователями. В. Архипов в статье "Непримиренна" так защищал ее воспитательницу: "Сучасники докоряли Олені Пчілці і за "нестерпний драгоманівський характер", і за нешляхетну "впертість та прямолінійність" у відстоюванні власної життєвої позиції, і за послідовне "засмічування мови галицизмами", і за надмірний полемічний запал, і за його відсутність. Їй ставили на карб навіть… материнський вплив на Лесю Українку, перелицьовуючи його у "прояви авторитаризму", "ревнощі" чи щось схоже на "домостроївщину". Ці гіркі, несправедливі докори вийшли з-під пера непересічних діячів вітчизняного національно-культурного відродження початку минулого століття: Івана Нечуя-Левицького, Сергія Єфремова, Дмитра Дорошенка, Євгена Чикаленка, Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Карикатури у тодішніх респектабельних українських газетах, образливі епіграмки та напіввульгарні, зубоскальські словесні налички, випліткувані у тогочасних київських гуртках української інтелігенції, — всі оті "Пчілку медом не годуй, а Перцем" та "Пчілка — баба з Перцем", — на жаль, мали тих же вельми поважних творців та адептів… Згадаймо, як неприхильно зустрів обрання О. Пчілки членом-кореспондентом Української академії наук багаторічний опонент, академік С. Єфремов" (12, 7).

Кто же прав: "непересічні діячі вітчизняного національно-культурного відродження" и "вельми поважні творці та адепти" или В. Архипов, автор вступительной статьи к книге "О. Пчілка. Викинуті українці: До жидівсько-української справи"? Вопрос нуждается в изучении. Мы видели, что Донцов писал об Украинке: "Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця" (22). Сначала закаляли ее, а затем она стала закалять других. Забужко напоминает: "Див. напучування О. Кобилянській: "хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись" (10, 482). Как же закалялась эта сталь?

5.6. Так закалялась Украинка

На первом году жизни ребенок выжил благодаря отцу. Но влияние матери всегда преобладало. Литературовед В. Покальчук писал: "Слід підкреслити, що то була на протязі всього життя вольова, енергійна, може, трохи навіть деспотична людина. У родині вона давала свій певний тон, стиль. Щоправда, домашнє господарство її не захоплювало, натомість же питаннями суспільного життя вона приділяла виняткову увагу". Ее племянница Ариадна Драгоманова вспоминала: "Моя тітка дуже про дім не дбала, вона була зайнята громадськими справами… Господарювала непрактично".

Дочь Ольга: "Леся і брат Михайло любили її і були під її впливом чи не найбільше зо всіх нас" (11, 31). Мать же больше всех любила своего первенца. Поэтому маленькая Лариса изо всех сил старалась добиться ее одобрения и "сиділа до пізна": "Всі вчителі й учительки бували дуже задоволені з Лесиної роботи і хвалили її здатність ї пильність. В цей час і наша мати вже переконалась і бачила, що Леся не менш здатна й розумна, ніж Міша, мама складала вже Лесі належну ціну, що видко й по її листах, але все ж ніколи не любила Лесю так ніжно, безоглядно й гаряче, як Мишу, і це дуже боліло Лесі все її життя, бо вона любила маму пристрастно, до побожности" (11, 39). Бедный ребенок. Пчилка писала о ней своей матери: "Вона дуже квола здоров’ям і сложением, може "загнутись", як каже Миша. Дома діти з учителем вчаться теж добре і нічим не гірші своїх ровесників-гімназійних учнів…" (7, 73).

А общественная деятельность Пчилки била ключом. Она вспоминала: "Життя цілого кружка Михайла Петровича було напружене, нервове. Кінчалися розпочаті роботи. А наостанку прийшов і той прощальний вечір у травні 1876 року". Далее шло "жваве листування", "міцна потреба нам побачитись". В 1878 г. "був придатний час до того, щоб побачитися з Михайлом, бо на той час була якраз Паризька всесвітня виставка… Ми з ним з’їхались у Парижі… Зустрілись ми тоді з емігрантами, бачились на різних збірках і гулянках з кн. Кропоткіним, В. Засулич". "Поки я була місяців 2 за кордоном, то ті, хто глядів моїх дітей без мене, попсували їм українську мову" (11, 129).

По приезде общественная деятельность продолжалась: "По службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою, повинен був брати участь і в клубному житті…" Клубная жизнь — это было именно то, что надо… Но вот семья переезжает в село. И весь темперамент матери обращается теперь только на воспитание детей: "У 1880 р. ми переїхали з Луцького в Колодяжне. Головним моїм завданням було виховати Михайла і Лесю… Товариства дитячого у них майже на було: виключність їхнього українського напрямку не давала змоги ширити дитячі знайомства". Все прочие дети в этом украинском селе были, очевидно, какого-то другого "напрямку", а следовательно — не должны были общаться с детьми "предводителя дворянства". Если учесть, что Ларисе в 1880 году было девять лет, а Михаил — на полтора года старше, то "виключність їхнього українського напрямку" объяснялась исключительно "напрямком" их матери: "Я дуже турбувалася тим, щоб обрегти дітей від небажаних впливів, бо вже ж рішуче треба було зайнятися шкільною наукою їхньою. До школи мені шкода їх було віддавати. Треба було відшукувати відповідні джерела, щоб знаходити для них хоч відповідну лектуру хатню, коли не в школу".

"Небажані впливи" — это школа, в которую ходили все другие дети, но только не из этой семьи. Сестра Исидора вспоминала: "Нас батьки не віддавали рано до школи (гімназії тоді були російські), а готували до середньої школи вдома, і ми до гімназії вступали до 4-го або 5-го класу, а сестра Ольга до гімназії вступила аж до 7-го класу" (11, 153); "Мене вчитись віддали одразу до четвертої кляси державної гімназії. Мама не хотіла, щоб російська гімназія (українських тоді, як відомо, не було) покалічила малу дитину" (11. 303). "Діти підростали, але Ольга Петрівна Косач нізащо не хотіла віддавати їх до гімназії, боялася, що виховання там їх морально покалічить" (11, 60). Кому же нужны моральные калеки, которых выпускали гимназии, через которые проходили все прочие дети страны?