Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

– Та що ви, отче, – Сергій нарешті зрушив з місця й підійшов до столу, – що стосується мене, то я б вас слухав і слухав. Говорите ви дуже цікаво, захопливо. Я просто заздрю вашим прихожанам, які мають можливість слухати вас.

– Звичайно, – отець Михайло теж встав із-за столу, – про Фрейда й Ніцше я їм не розповідаю, але все ж стараюсь донести до них суть Божих заповідей в міру моїх сил та можливостей.

– Дуже, дуже гарно говорить отець Михайло, – знайшла врешті можливість долучитися до розмови й Горпина Степанівна. – Просто Златоуст. Його тут так поміж себе люди й прозивають Михайлом Златоустом. Вибачте, отче, але це ж, мабуть, і для вас не такий вже секрет. Не ображайтесь на стару бабу.

– Та чого ж мені ображатися, коли ви мене майже святим нарікаєте. От тільки простих смертних священиків проголошувати святими? Я не думаю, що це правильно.

– А ви не пробували писати, отче? – спитав Сергій.

– Ото ще мені не вистачало, і так вільної хвилинки немає, – відмахнувся Михайло Архипович. – Ось, будь ласка, – показав він на вікна, – вже добряче посутеніло, добалакалися до самого краю. Адже темніє в травні вже досить пізно, а прокидатися нам тут на селі треба досить таки рано, як кажуть, встаємо разом із сонечком, бо справ у нас кожного дня – робити не переробити.

– Так, я ще не сказала, – встала з-за столу й Оксана, підійшла до вимикача й увімкнула світло. – Сьогодні, коли тебе не було вдома, до нас Оля Бабенко заходила, просила, щоб ви, тату, завтра зайшли до них після закінчення шкільних занять, бо щось там з її Миколкою в школі знову негаразд.

– Так, так, добре, зайду, обов’язково зайду, розумієте, – звернувся отець Михайло до Сергія, – Оля – мати одиначка, а синок її Миколка – взагалі то добра дитина, але ж безбатченко, і все таке інше. Одне слово, все в нього негаразди якісь трапляються, от і доводиться кожного разу розбиратися й налагоджувати справу. Та нічого, з кожним разом всі ці недоречності з Миколкою стаються все рідше і стають все менш прикрими, я думаю, що з ним, нарешті, все буде гаразд.

– А ще, – Оксана пройшла кімнатою до вікон, щоб закрити жалюзі, і Сергій не зміг відірвати очей від неймовірної гармонійності її стрункої фігури, так вдало підкресленої сукнею, – заходив Іван Скиба, щось там у нього з приватизацією його земельної ділянки не ладнається, в районі щось усе тягнуть.

– Знаю я, що вони там тягнуть, – на обличчі отця Михайла з’явився, доки ще не бачений Сергієм, вираз якоїсь суворої завзятості. – Доведеться завтра з самого ранку в район їхати. Розумієте, – він знову звернувся до Сергія, – як тільки комусь із моїх прихожан треба вирішити якусь нагальну справу, а начальство, як зараз водиться, починає крутити, самі розумієте з якою метою, то прихожани звертаються до мене, і тоді вже мені доводиться спілкуватися з цим начальством, бо начальство це, принаймні в нашому районі, не наважується вимагати в мене хабарів – все ж таки в кожному кабінеті, яка не яка, а іконка таки стоїть.

Сергієві раптом стало так світло на душі, так світло стало раптом у кімнаті, наче це не електричне освітлення увімкнули, а просто стало світло від цих світлих душ, від цих світлих думок і намірів, від цих світлих справ. Його погляд зупинився на досить великих розмірів світлині, з якої на нього дивилася русоволоса красуня, дуже схожа на Оксану, але старша віком – Сергій відразу зрозумів, що це Оксанина мати, і це чомусь відразу якимось недовідомим чином зріднило його з цим домом і з цими людьми, так наче жінка на світлині подивилася на Сергія, схвально схиливши голову й довірливо посміхнувшись.

– А ви знаєте, отче, я дуже радий, що я приїхав до вас, – з раптовою відвертістю випалив Сергій, на що всі лише радісно посміхнулися. – Ні, правда, я навіть не уявляю, яка б це була прикрість, якби я не прийняв вашої пропозиції…

Його слова зненацька перервав несмілий стук і всі повернули голови до дверей.

– Дозвольте, – нерішуче прочинивши двері, середнього віку жінка зі схиленою головою і зі страдницьким виразом обличчя переступила однією ногою поріг, але, побачивши в хаті гостей, відсмикнула цю ногу назад за поріг, – Отче Михайле, можна вас на хвилинку, – відступила вона назад в тінь сіней.

– Галино Петрівно, – впізнав жінку панотець, – зараз, зараз… Вибачте, – звернувся він до присутніх у хаті і вийшов у сіни, прикривши за собою двері.

– Галя Мірошниченко, – пояснила Горпина Степанівна, – мабуть, знову її чоловік Василь напився й бузувірить. Що вже йому тільки не робили, і лікували, і кодували. Не відпускає його ніяк ця бісівська горілка, і все тут. Оце недавно наче лікувався, і, мабуть, таки знову напився. А в такому стані Василь лише отця Михайла слухає, лише панотець може з Василем справитися, от і доводиться…

– Вибачте, – перебив Горпину Степанівну отець Михайло, відчинивши двері в хату й переступивши поріг, – на превеликий жаль мені доведеться вас зараз покинути. Хотів би вас, Сергію, іще до Горпини Степанівни провести, якщо ви вже вирішили в неї зупинитися, та йти мені доводиться негайно і в зовсім інший бік.

– Що, знову з Василем біда? – спитала Горпина Степанівна, на що отець Михайло лише розпачливо розвів руками, повернувся й рішуче вийшов із хати.

– То будемо, в такому разі, на сьогодні прощатися, – встала Горпина Степанівна. – На добраніч, Оксаночко, – вона підійшла й ласкаво погладила руку дівчини.

– Заходьте ж до нас обов’язково, – подивилася приязно Оксана на Горпину Степанівну й на Сергія. – Заходьте.

– Аякже, – усміхнувся їй у відповідь Сергій, – ми ще вам набриднемо. Не знаю, як Горпина Степанівна, а я так точно набридну.

– Не набриднете, – посміхнулася кутиками вуст і Оксана.

Вийшовши з хати, Сергій з бабусею пройшли подвір’ям повз Кудлая, який лежав і незворушно, наче якийсь тисячолітній сфінкс, споглядав за ними.

– Як справи, Кудлай? – кинув Сергій псові. – Все лежиш? Він, мабуть, зовсім таки не злий собака, ніяк на людей не реагує.

– Добрий то він добрий, – відповіла Горпина Степанівна, – адже ж люди всі тут добрі, й злих людей Кудлаєві давно вже не траплялося. А якби нагодилася яка зла людина, то їй би дуже не повелося з Кудлаєм. Були колись випадки, якось розповім при нагоді. З добрими наш Кудлай добрий, а зі злими – не дуже.

Проходячи ж через хвіртку, Сергій на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фоні світла, що лилося з відкритих хатніх дверей, запам’ятав цю чарівну мить, зачинив за собою хвіртку і зробив рішучий крок у густу травневу ніч.

Чисте ще вдень небо, на ніч затяглося хмаровинням, крізь яке ледь-ледь прозирало підсліпувате місячне сяйво, створюючи враження таємничості в зачудованому теплому запашному мороці, який де-не-де розривали ліхтарі, що освітлювали нічні сільські вулиці, морок цей пронизували солов’їні співи, та ще легенький вітерець намагався розвіяти його незрушність. Сергій на мить зупинився, на повні груди вдихнув насичену, солодку пахкість весняної лагоді й відчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов’їних тьохкань шаленством циганської крові травневих марень, струмувала у жилах волохатої ведмедиці-ночі, яка пухкою і теплою лапою вітерцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних таємниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевині травня.

5

Поряд з такою особливістю, як здатність раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергієві, як втім і майже кожній творчій особистості, притаманна була й така, можна сказати, класична властивість художника, поета чи актора, як схильність до безсоння. І розкинувшись на тому самому, на якому він відпочивав удень, але вже розкладеному, дивані, схиливши голову на м’яку пухову подушку, Сергій, власне й очікував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хіба міг він мати надію так просто заснути після такого неймовірного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душі п’янким запашним весняним напоєм бажання якогось нового невідомого щастя. Ці прості, що видалися Сергієві майже святими, люди, які б дуже здивувалися, що їх такими вважають, які просто жили своїм звичним, майже святим життям, так вразили його…

Ні, звичайно, Сергій зустрічався й зі священиками, і священиками непоганими, котрі гідно виконували свій обов’язок, але в тім то й справа, що – обов’язок! Жив Сергій і в монастирях, де монахи відзначались неабияким, навіть, натхненним пориванням у служінні Господу. Але ж село Веселе – це не монастир, і отець Михайло – не виконував свій обов’язок, ні, – він був тільки вдячний долі за можливість прислужитися людям. А ще ця чарівна, неймовірна дівчина, яка миттєво, якимсь недовідомим чином, зробила те, що Сергій наполегливо до самозабуття намагався здійснити за допомогою книги, пензля і молитви – ця дівчина зріднила його до єдинокровності з усім найсвятішим, до чого він прагнув, з Богом і Україною, вірніше, з Божественною Україною, бо Україна і Бог були для Сергія однією нероздільною святістю. І це новонароджене почуття єднання з усім найомріянішим, з усім найсвятішим, почуття нової повноти буття було таким ясним, таким виразним і захопливим, що, на думку Сергія, йому навряд чи дало б заснути цієї ночі переживання потрясаючої бентеги цього неочікуваного подарунку долі, коли йому так неждано відкрився неоціненний духовний скарб.